Прот. Валерій КОПІЙКА
СІЛЬ ЗЕМЛІ

«Ви — сіль землі» — говорив Христос своїм учням, посилаючи їх на проповідь і на приклад служіння. «Сіль землі», повторюємо ми, коли говоримо про тих людей, що зберігають Слово і Закон. Зберігають від розмивання і знецінення. Від занепаду.
В старовину сіль, засолювання було засобом збереження…
Коли Христос посилає своїх учнів, як овець поміж вовків, і вчить їх було мудрими, як змії, і невинними як голубки, то ця вимога нечуваного стоїцизму і нерозмінности у світі спокус: вимоги збереження святости і непохитности у світі мінливих мод.

Грецьке «ен архе» означає початок початків, а Бог проявляє себе не як ідею, енерґію, сліпу силу, а як Особистість. Біблія називає Його Елохим. Це число множини, що вказує на внутрішню єдність Його Лиць-Іпостасей. Бог всесильний, Він має почуття прекрасного, а що найважливіше: Він — люблячий Бог. Коли ми вдивляємось у безкінечні простори зоряного неба, чи милуємося бджолою на барвистій квітці — у всьому бачимо люблячу руку геніяльного Архітектора і Художника. Але хто ми для Нього, і хто Він для нас? Чому й від чого Він має нас спасати?
Людина прийняла «подих життя» від Бога і стала «душею живою». Тобто духовнонаповненою, богоподібною особистістю, що живе у гармонії та спілкування з Творцем.
Наділена свободою волі людина несла в собі дві паралельні потенційні можливості — безсмертя і смерти. Живлячись від вічного джерела життя, людина могла б безкінечно розвивати в собі подаровану можливість безсмертя. Навіть зараз вчені говорять про безмежні незвідані можливості людини, які використовуються лише на якийсь відсоток. Чи були люди щасливими? Так! Це було справжнє людське ЩАСТЯ. Біблія називає це «ходінням перед Божим Лицем». Та ще на світанку світової історії сталася жахлива трагедія, що називається гріхопадінням...
«Посеред кам’янистої рівнини, вкритої колючим терном, стоїть людина. Вона дивиться на схід, туди, де за білими соляними горбами, заюшеними вечірнім сонцем, була його батьківщина. В стомлених очах людини печаль і надія. Струджені руки простягнуті благально до неба. Він відчуває спрагу. Він знає, звідки вона й що її не позбутись. Ім’я людини — Адам. «Адаме, Адаме, де ти? — наче чує він Його голос, та знову мариться солодкий підшепт того, другого, і страх змією заповза до серця...
Звідки цей страх у світі й людині? Звідки взялося зло? Яка його природа? Ці питання древні як світ. Але ці питання містять у собі досить серйозні ризики, що їх зазнавали люди з давніх-давен. Бо ж, згідно з християнським вченням, зло не притаманне творінню, воно протилежне буттю й природі людини. Воно, за виразом сучасного богослова — діра у картині світу. Тож, щоб пізнати зло, треба залізти у ту чорну діру, стати частиною того небуття, стати самому злом. В глибинах духовного світу певні духовні створіння, наділені, як і людина, свободою волі, ще до сотворіння «землі» збунтувались проти Бога, забажавши бути «як Бог» і у цій вселенській гордині відпали від Світла. Тобто зло почалося з особистого вибору. Воно завжди — момент вибору. Все решта — лише наслідки. Зло не можна пізнати. Йому можна підкоритись або ж відмовитись від нього. «І зкинений був змій великий, вуж стародавній, що зветься диявол і сатана, що зводить усесвіт, і зкинений був Він додолу» (Об’явл, 12.9)
Хоча зло проникло у творіння, воно не могло зламати Божий імунітет в природі і людині. Сили добра, світла й життя можна було зруйнувати тільки підступом, «виманивши» певний вибір у вінця творіння. І «батько олжі», той стародавній вуж, зробив свою спробу. Цікаво, чому саме личина змія виникає у біблійному одкровенні як джерело спокуси і обману У багатьох народів змій уособлює зло, смерть, підступність, руйнування. Але він також символізує і горду мудрість, владу, силу, плідність. Його можна боятися, але йому можна й коритися. Згадаємо китайських драконів, билинних Зміїв-Гориничів, кровожерного пернатого змієбога Кецалькоатля у ацтеків і майя, змія-Нага у індусів, священних кобр єгиптян. В біблійній візії особистісне зло вужем пролазить у творіння, щоб його спотворити і підкорити.
Бог огородив людину від смертельного пізнання критеріїв зла, бо ж людина не могла це витримати без руйнівних наслідків. Але Бог не відібрав у людини свободи вибору, бо це вже була б не людина. І людина цей вибір реалізувала. Ми не знаємо усіх подробиць того акту спокушання, але ми знаємо, що людина впала. Не з необхідности чи примусу. А як кажуть, за власним бажанням. Парадоксально, але найстрашніша трагедія людства розтиражована у наш час у тисячах карикатурних сюжетів з таким собі легковажним підтекстом. Веселенька історія про хитру жінку, що нагодувала простака чоловіка забороненими яблучками... Ні. Це була жахлива трагедія. Люди не стали «як боги», а навпаки, відчувши всю наготу богозалишености, вжахнулися первісним жахом. Світ в них корозував і розпадався, а між ними і Богом росла стіна відчуження. І рай на землі став неможливим. На тлі передвічного «Сповниться, Отче, воля Твоя» проростає глухе й безплідне «я хочу», яке незмінно призводить до мучительного «я-сам». Наслідки цього краху викривили не тільки людську природу, але й навколишній світ. У світ ввійшла смерть. Але Творець не залишив Своє впале творіння. Вже чужі у раю, наші праотці почули там першу євангельську звістку про своє спаісіння. Звертаючись до змія, Бог каже, що настане час і — «насіння жінки», тобто Людина прийде й зітре голову змієві. Це обітниця про Ізбавителя, який відновить можливість радости вічного життя.
Але ж хто з людей може звершити це. Адже закон гріха невблаганний. Наслідок гріха — смерть. Адам, Єва і їхні нащадки зв’язані гріхом і не можуть витягти себе за волосся з смертельного болота. І це звершує люблячий Бог. Вільний у всьому, він розділяє долю людства. Бере на Себе тягар гріха світу і як людина вмираючи, й воскресаючи як Бог, звільняє нас від смертельних кайданів.
Роздумуючи про цю Жертву Жертв, митрополит Антоній Сурозський пише: «Ця солідарність Бога з людиною проявилась вже в момент творіння, коли Бог покликав всі речі до буття, і коли людина була покликана не до тимчасового ефемерного існування, не в якості експеременту, але покликана бути, і бути назавжди в якості співучасника вічности Живого Бога. Це був момент коли і Бог і людина виявились зв’язаними тим самим ризиком. Тому що саме у творінні Бог бере на Себе не тільки наслідки сотворіння людини, а також наслідки того, що зробить людина з часом і вічністю».

Митрополит АНТОНІЙ (СУРОЗЬКИЙ)
Навчайтеся молитися! Стукайте!

…Куди? Євангелія говорить нам, що Царство Боже передусім всередині нас самих. Якщо ми не можемо знай¬ти Божого Царства в собі, якщо ми не можемо знайти Бога всередині себе, у своїх глиби¬нах, то малоймовірно, щоб ми Його зустріли десь поза собою. Коли перший космонавт Гагарін повернувся із «космосу» і зробив свою знамениту заяву про те, що Бога на небі він не зустрів, один священик зауважив: «Якщо Ви не зустріли Йо¬го на землі, Ви ніколи не поба¬чите Його на небі». Якщо я не можу діткнутися Бога, так би мовити, під власною шкірою, у тому маленькому світі, яким є я, то дуже малоймовірно, що навіть зустрівшись з Ним віч-на-віч, я Його впізнаю. Святий Йоан Золотоустий сказав: «Знайди двері свого серця — і ти побачиш, що це двері в Царство Боже». Тому звертатися треба всередину себе — але в особливий спосіб. Йдеться не про потребу вдатися до самоаналізи; я також не маю на думці, що всередину себе потрібно йти шляхом психоаналізи чи психології. Це не подорож у сутність мого власного «я»; це шлях через, крізь моє «я», щоби з власних глибин виринути там, де є Бог , де є Бог і де ми зустрінемося.
Таким чином, проблема молитви має два аспекти: по-перше, входження всередину себе, та по-друге, як ми вимов¬ляємо слова молитви і куди ми їх звертаємо.
Зараз я скажу про друге. У напрямку до чого, у напрямку до Кого я маю звернути списа власної молитви? Дуже часто людина силкується кричати в небо й дивується, що небо порожнє і не відгукується. Але звідти марно чекати відгуку. У VII ст. Йоан Ліствичник писав, що молитва, слова молитви схожі на стрілу. Але мати стрілу замало; якщо ви хочете влучити в ціль, вам потрібен лук із гарною тятивою й міцна рука, аби його натягнути. Як¬що ви маєте гарного лука, але не вмієте натягнути тятиви, ваша стріла пролетить неда¬леко та скоро впаде на землю. Якщо ви спрямуєте стрілу сильною рукою, стріла також не досягне цілі. Тому потрібний лук, тятива, потрібна рука, потрібна сила. Якщо слова молитви — стріла, ми маємо націлити їх у саму глибину, туди, де Бог перебуває всередині нас; ми маємо спрямувати наш лук всередину, щоби влучити самих себе в саму нашу глибину. І ще ми маємо створити всі потрібні умови, щоби стріла могла летіти з силою. Дуже часто ми в молитві неуважні, наше серце не в ній, і те життя, яким ми живемо, не стає опорою для молитви... Ось такою є, якщо хочете, аналогія з луком, тятивою та силою.
...Передусім ми повинні вибрати молитву. Це дуже важливий момент; як у людських стосунках важливо уживати потрібних слів, так само важливо це й у молитві. Яку б молитву ви не вибрали, вона має бути для нас осмисленою і не викликати незручности... Якщо ви соромитеся слів своєї мо¬литви, то Богові буде незручно й від вас, і від вашої молитви теж, і ви ніколи не зможете принести її Богові від усього серця... Але не потрібно вишу¬кувати якісь особливі слова; одна з небезпек у молитві — це старатися знайти слова, які були б «на рівні Бога». На жаль, оскільки ніхто з нас не є на рівні Бога, у нас цього ніко¬ли не вийде, і ми змарнуємо велику кількість часу на пошуки особливих слів.
Не бажаючи охопити всього з цього питання, я спробую дати вам зразок переконливости молитовних дій та слів. У єврейському фолкльорі є сказання про життя Мойсея, і в ньому — чудовий фраґмент. Мойсей зустрів у пустелі пас¬туха. Він пробув з ним цілий день, допоміг йому доїти овець, а ввечері побачив, як пастух зібрав найкраще молоко в де¬рев’яну миску і поставив віддалік на плаский камінь. Мойсей запитує його, навіщо він це чинить, і пастух від¬повідає: «Це Боже молоко». Мойсей заскочений і запитує, що він має на думці. І пастух відповідає: «Із усього молока я завжди збираю найкраще й приношу його в дар Богові». Мойсей, що мав значно гостріший і витонченіший розум ніж пастух із його наївною вірою, запитує: «І Бог п’є молоко?» — «Так, — відповідає пастух, — п’є». Відчуваючи, що потрібно просвітити бідного пастуха, Мойсей пояснює йо¬му, що Бог — чистий Дух і молока не п’є; але пастух переконаний — Він молоко випиває. У них зав’язалася суперечка, і Мойсей сказав пастухові, що¬би той заховався в кущах і подивився, чи справді Бог прихо¬дить пити молоко, — після чо¬го відійшов до пустелі молитися. Пастух затаївся у кущах, настала ніч, і у світлі місяця пастух побачив лисичку, яка біжить із пустелі, оглядається направо, оглядається наліво і, підбігши до миски, швидко лакає молоко, а потім знову втікає в пустелю. Зранку Мойсей знаходить пастуха засмученим і пригніченим. «Що сталося?» — запитує Мойсей. «Ти мав рацію, Бог — чистий Дух і Йому не потрібне моє молоко». Мойсей здивувався й каже: «Ти маєш радіти, тепер ти знаєш про Бога більше, ніж знав раніше!» — «Так, — каже пастух, — але того, єдиного, чим я міг виразити Йому свою любов, я позбавлений».
Тут Мойсей щось прозріває; він відходить у пустелю і починає ревно молитися. Вночі, у видінні Бог звертається до нього й каже: «Мойсею, ти по¬милився! Дійсно, Я — чистий Дух. Але я завжди із вдячністю приймав молоко, яке пастух приносив мені в дар як свідчення своєї любови; але оскільки Мені, як чистому Духові, молоко не потрібне, Я ділився ним із цією лисичкою, яка молоко дуже любить».
Я постарався наголосити, по-перше, на тому, що молитва має бути звернена всередину — не до Бога в небесах, не до Бога далекого, але до Бога, Який є ближчий до нас, ніж ми самі це усвідомлюємо; а по-друге, що перша дія молитви— вибрати такі слова, яких ми не соромимося, які повною мірою виражають нас і які нас гідні; і відтак принести їх Богові з усім розумінням, на яке ми тільки здатні. І потрібно все своє серце вкласти в це молитовне предстояння, у це визнання Його своїм Богом, у цей акт ніжної любови, — дією, яка охоплює весь наш розум, все наше серце; і такою дією, абсолютно адекватною тому, чим ми є.
... Не забувайте про лисичку, вона може стати корисною для вас у вашому духовному житті; і якщо вже мова зайшла про лисиць, якщо хочете дізнатися, як подружитися з Богом, то навчіться цього від іншої лисички (з книги Антуана де Сент-Екзюпері «Маленький Принц»), як подружитися з кимось, хто є дуже вразливий, чутливий і несміливий. Фраґмент

День молитви Любови

І день іде, і ніч іде,
І голову схопивши в руки,
Дивуєшся, чому не йде
Апостол правди і науки ?
Тарас Шевченко

150 років тому, 27 травня 1860 року, Тарас Шевченко написав вірш “Молитва” і заповів нам і всьому Людству НОВУ СТРАТЕГІЮ РОЗВИТКУ УКРАЇНИ І СВІТУ – СТРАТЕГІЮ ЛЮБОВИ. Це Українська Ідея, заповідана Українцям і всім Народам Світу:

МОЛИТВА

ЗЛОНАЧИНАЮЩИХ СПИНИ,
У ПУТА КУТІЇ НЕ КУЙ
В СКЛЕПИ ГЛИБОКІ НЕ МУРУЙ.

А ДОБРОЗИЖДУЩИМ РУКАМ
І ПОКАЖИ, І ПОМОЖИ,
СВЯТУЮ СИЛУ НИСПОШЛИ.

А ЧИСТИХ СЕРЦЕМ ? — КОЛО ЇХ
ПОСТАВИ АНГЕЛИ СВОЇ
І ЧИСТОТУ ЇХ СОБЛЮДИ.

А ВСІМ НАМ ВКУПІ НА ЗЕМЛІ
ЄДИНОМИСЛІЄ ПОДАЙ
І БРАТОЛЮБІЄ ПОШЛИ.

У ДЕНЬ МОЛИТВИ ЛЮБОВИ — 27 травня — і в наступні дні — закликаємо Вас у ваших закладах, установах, організаціях провести читання вірша Тараса Шевченка “Молитва”. Особливо важливо провести читання в школах, де цими днями закінчуються заняття. Можна й окремо провести “Урок Молитви”. Роздрукуйте і роздавайте «Молитву» усім друзям та знайомим, перехожим на вулицях вашого міста чи села.
Суть СТРАТЕГІЇ ЛЮБОВИ – у пізнанні, створенні і використанні оптимальних умов для якнайкращого розвитку потенціялу Людства і Природи.
Українська Ідея – СТРАТЕГІЯ ЛЮБОВИ – не обмежується рамками національних кордонів. Людству також потрібна НОВА СТРАТЕГІЯ РОЗВИТКУ, заповідана нам Тарасом: “Боже милий! Як хочеться жити, І любити Твою правду, І весь світ обняти!”

Патріотичний ФОНД Родини БАГАЗІЇВ-ПУШКАРІВ

Богдан-Ігор АНТОНИЧ
Agnus Dei
(Божий Агнець)

Ти не гордий орел сизокрилий,
Що заслонює крилами сонце,
мов хмара в очах.
Ти не хижий звір, лев, повен сили,
Що довкола кубла лютим ревом
викликує жах.

Я знаю друге Твоє Ім’я, Боже Ягня.
Ти не гнів, Ти не грім, Ти не кара,
Тільки спів, тільки дім доброти,
Та пробачення звук.

Ти не меч, не вогонь, не примара.
Дай мені з серця днів відчитати
письмо Твоїх рук.
Я кличу до Тебе щодня, Боже Ягня.
Ти не ніч, Ти не темінь для нас.
Ти для віч вічне світло,
у темряві — рання просвіта.
Ти не скрегіт, не дисонанс,
Ти — акорд дзвінкодзвонний,
Єдина Гармонія Світа.
Ти пісня Сонця і Ясного Дня,
Боже Ягня.
Ти не біль, Ти не міль, що гризе,
Ти — любов, Ти нам знов даруєш
радість душі, добрий Боже.
Ти — потіха, Ти лік на все зле,
А як витримати людське серце
в злиднях не може,
У темряві кличу одне Ім’я —
Боже Ягня.

З відповіді на лист головного редактора газети «Завтра» з проханням роз’яснити церковну позицію стосовно ролі особи Й. Сталіна у російській історії.

На поставлене запитання відповів від імені голови ВЗЦЗ РПЦ заступник ігумен ФИЛИП (Рябих).
На початку своєї діяльности саме більшовики сприяли загибелі однієї з найбільших християнських держав у світі і знищили багатьох наших співвітчизників заради будування земного раю. Тут я не бажаю ідеалізувати Російську імперію. Але вона формувалася впродовж тисячоліття як країна, заснована на християнських принципах, і могла б еволюційно розвиватися далі, якби опозиція не «розгойдувала човен», а шукала компромісу з історичною владою.
За Сталіна була створена нелюдська система, і ніщо її не може виправдати, ні індустріялізація, ні атомна бомба, ні збереження державних кордонів, ні навіть перемога у Великій Вітчизняній війні, адже всього цього досягнув не Сталін, а наш багатонаціональний народ. Режим, створений Сталіном, тримався на терорі, насильстві, пригніченні людської особистости, неправді і доносах. Цей режим з’їдав самого себе, коли кати також перетворювалися на жертв…
Росія може мати майбутнє, якщо залишиться вірною своєму історичному корінню, започаткованому в Київській купілі Хрещення. Тоді, якщо Бог дасть, будуть в ній жити дружно й інші народи.
У своїй статті Ви апелюєте до громадської думки. Так, я не виключаю, що багато хто вважає Сталіна «найпопулярнішим в Росії лідером», однак це означає не підтримку створеного ним тоталітарного режиму, а бажання бачити в ньому «сильну руку», спроможну навести порядок в країні. Звичайно, Росії потрібна сильна і дієздатна влада, як і будь-якій іншій країні. Але на ґрунті інших цінностей, з іншими методами управління. Запевняю Вас, якщо Ви запитаєте в людей, чи хотіли б вони полишити свої помешкання та перебратися жити в нелюдські умови — в концлагері, перетворившись на дармову робочу силу, то немає жодного сумніву, що таких не знайдеться навіть серед Ваших однодумців.
Молитва за владу та спілкування з її представниками в совєтські роки не означали схвалення Церквою того курсу, який проводила держава стосовно релігії й інших сфер суспільного життя…Заснована Самим Господом Церква покликана змінювати світ з допомогою сили любови. В цілому на момент нападу Німеччини на Радянський Союз на території нашої країни, в кордонах до 1939 року, залишалися діючими не більше 300 храмів, було чотири правлячі єпископи і не більше 500 нерепресованих священнослужителів. Однак, більшовицький режим і його очільник Сталін, що поставили своїм завданням остаточне знищення всіх форм релігійного життя, все ж таки під час Великої Вітчизняної війни змінили свою позицію. Ясна річ, через цілком конкретні причини…
Головна з них — масове відродження церковного життя на окупованій німцями території (окупантською владою було відкрито близько 9000 храмів, тоді як Сталін віддав Церкві всього 718 храмів). То що ж, по-Вашому, тепер нам належить «обожнювати» й Гітлера? Отже все це вимагало від Сталіна відповідних кроків пропаґандивного штибу. Потрібно було продемонструвати, що й на не окупованій території церковне життя існує, а визволення Червоною армією окупованих територій не буде означати ліквідацію релігійного життя.
Але можна згадати й про інше: повернення російської клясики, погонів в армії, музики, архітектури… Чимало наших співвітчизників, які залишили Росію після громадянської війни, відгукнулись на цей Сталінів обман і повернулись на батьківщину, і більшість із них отримали кайдани й тюремну баланду.

ж. «Права людини», 1-15 травня 2010
Перекладено з російської

ПОЧАТКИ ВІДРОДЖЕННЯ

У в’язниці раптом відкрили двері і зняли варту. Вчора все було заборонено, а тут — воля.
Що робити з волею? 1989 рік названо роком чудес. Упав Берлінський мур (він сам не впав — мусили бути люди, які помітили відсутність варти і почали його валити).
Упала цензура (вона не впала сама, упала установа, але цензор сидів у тобі і цензор залишався в редакторові, а вже автор переступив через бар’єр цензури.
Зупинились гоніння на Церкву. 1988 рік, 1000-річчя Хрищення Руси, відзначалося за сприяння влади комуністичної!
РПЦ була на державній службі. Але в умовах свободи підіймалося питання про відродження заборонених УАПЦ і УГКЦ.
Звичайно, природною опорою тих українських Церков були структури в українській діяспорі. Вся молодь, віруючі і не дуже, готувалися у 1990 році до зустрічі митрополита УАПЦ Мстислава. Патріярхат кинув проти нього усі засоби дискредитації, а в той час то значило — популяризації…
На самодіяльному рівні робив сміливі кроки на цьому шляху Український культурологічний клюб. Майже усі повернулися до Церкви, тільки не державної. Візиту Патріярха Московського Алексія зустріли вигуками «Геть московського попа» (а він же привіз нову вивіску «УПЦ» для старої Церкви).
Тоді з’явилося чимало людей, готових служити в автокефальній Церкві. Відсутність ієрархічної структури полегшували висвячення. Брак аскетичної школи і належного виховання та освіти ставив перед нововисвяченими великі випробування на справжність і надійність. Однак треба віддати належне ентузіястам відродження за спроби вирватися з полону тотальної атеїстичної темряви на дорогу служіння.

Є. С.

Євген СВЕРСТЮК
З’ява Великого Митрополита

Фраґмент з публікації 1990 р. під назвою «Лист Митрополитові»

Я заплющую очі і малюю в своїй уяві виступ у нинішній час одного з колишніх Великих Митрополитів нашої землі, яку благословив перший апостол Андрій. В супроводі дзвону він стає на Київських горах і промовляє:
— Християнський народе мій, браття і сестри! Повертаюсь вічно до вас на місце нашого великого Хрищення, в благословенне місто, яке дивом Господнім і досі стоїть окрасою землі. Вдивляюсь у ваші замкнені, відчужені обличчя, бідні люди мої.
Де ваші пастирі? Хто вони? І куди вас ведуть? І чому ви сахаєтесь Землі, яку завжди так любили і повіряли їй свої радощі й болі?
Ви мовчите, діти страшного віку. І мовчить забута світом Україна, яка стала відома по всій землі в імені чорного полину — Звізди Полин — Чорнобиль ...
Але озовіться, стражденні, і возрадуйтесь сонцю дня! Збувається Книга Господня, і нам, християнам, належить у радості приймати кожен день, як дар Божий, і приймати всі випробування. Бо печаль, діти мої, — від диявола.
Це він відбирав у нас мир душі й ранкову молитву. Він наповнював день лиховісною метушнею, страхом і приреченістю.
Він забрав з життя вашого радість і кинув його на смітник, де ви гинули, як мухи, поїдали один одного, умирали без сповіді й лягали в рови без хреста і могили.
Божевільна з голоду мати з’їдає свою дитину — то диявольське спотворення материнства.
Чорне мовчання і чорне слово олжі над обдуреним, заляканим народом — то диявольська пародія на Слово.
Вас учили ненависти замість Любови — і в рови закопували тих, хто не приймав тієї науки.
Коли вже людина здичавіла і перестала соромитись перед лицем Бога, а стала соромитись за Бога батьків своїх — перед лицедіями, то стала лопатись струна, що єднає зв’язок часів. Жадна орда колись не зачепила того живого нерва народу. Від часу хрищення Київа ми не переставали творити парафії — і то був наш священний історичний ланцюг. А коли наші здичавілі від насильства родичі палили наші оселі, храми, ми відновлювали наші курені і храми навіть на землях бусурманів. А коли нас вихором заносило на той берег океану — ми закладали нову парафію в диких преріях. Жаден народ у світі не набудував ще стільки церков у чужих землях — з упертістю української бджоли.
Оглядаю усі мертві зони, що пройшли крізь поля, ріки і душі людські, там чорніше за слід орди: вони душили, наче живі клітини, одну за одною парафії!
І на їх місці, наче на глум, вішали якісь таблички, нумери, якісь непотребні слова. Хати заселяли якимсь кочовим безбожним людом. І насміхалися з «темних» бабусь, які шептались про ознаки сатани.
Байдужість людини до предків, до матері, до ближнього і до себе самого, байдужість і порожнеча в очах — то хіба не ознака сатани? Я приходжу до вас відновити розтрачену любов і оживити цілющим словом розірваний нерв.
Над чорним слідом смерти знов стає зверху Бог і починає вічне диво народження світла.
Де ваші пастирі, що мають нести світло для світу? Ви їх пізнаєте по ділах їх — по тому, як будуть любити вас і один одного.
Чудо починається щомиті — в кожній травинці, в кожній людині. Людина з Богом — то вже жива Людина! Людина з любов’ю і вірою — то вже велика дивна сила: ВОНА ВСЕ МОЖЕ!
Христос залишив нам тайну життя і воскресіння. Піднімайтесь, прокидайтесь, рухайтесь, люди: рух — вічний початок нашого відродження ...
Але десь тане в українських просторах привид Великого Митрополита. А пустельний вітер заносить жорстокі пророчі слова...
Звичайно, ініціятива погромних «надзвичайних соборів» та «саморозпусків» була за Кремлем, РПЦ була тільки співучасником...
Але важко уявити, що для християнської церкви сталінська інструкція леґалізувала переступ Заповідей Божих: не вбивай, не приймай добра пограбованого ближнього твого.
Нині вже минула ця темна пора, часи змінилися, але не змінилася РПЦ! Вона вірна імперському духові: нічого не випускати з рук — хай хоч кінець світу!
І ось надворі кінець страшного віку XX, і ніби пора каяття й очищення...
Народ чекає на свого апостола, настрій у нього рішучий:
Щоб жить — ні в кого права не питаюсь!
Щоб жить — я всі кайдани розірву!
Народ вже хоче не нової вивіски, а хоче своєї Української Автокефальної Православної Церкви, бо РПЦ нині знов чорно ділить гріхи збанкрутілої дер¬жави, та все ще повторює її фразеологію із затверділістю старого фарисея, якому, здається, нині дозволено бути більше ніж співучасником — партнером і ініціятором великодержавної політики. Ряса входить в моду...
Де ви, пастирі добрі?
Де ви, цілителі оглушеної совісти і зраненої душі народу?
Ми готові збиратися знову, хоча б у катакомбах по двоє-троє в ім’я Його. Ми знову вчимося читати Євангелію і молитись — «визволи нас од лукавого».
Стоїмо на порозі відродження живої віри і живої правди, відчуваючи, що це наш єдиний останній шанс ожити і жити.
І хай благословить нас Бог на цій дорозі трагічної самосвідомости і надії на пробудження обдурених і приспаних братів і сестер наших.

Урочистості до 20-ліття відновлення УАПЦ

5-6 червня 1990 р. відбувся Всеукраїнський Православний Собор, На якому було проголошено відновлення УАПЦ, проголошено Український Патріярхат, обрано Патріярха Київського і всієї України Мстислава.
Для відзначення 20-річчя відновлення УАПЦ у Київі утворено громадський комітет за участю:
Ппрот. Володимира Черпака — настоятеля Св. Покровського Подільського храму;
Євгена Сверстюка, редактора газети «Наша віра»;
Олександра Ткачука — працівника Інституту Національної Пам’яті;
активістів руху за відновлення УАПЦ: Олеся Шевченка, Лариси Лохвицької.
Комітет з відзначення 20-ліття відновлення УАПЦ повідомляє, що 13 червня у Св. Покровській Подільській церкві м. Київа, вул. Покровська, 7 відбудуться з нагоди ювілею такі урочистості:
9:30-11:30 — Божественна літургія, молебень і панахида за спочилих активістів і прихильників УАПЦ.
11:30-17:00 — наукова конференція.
Теми повідомлень подати в редакцію газети «Наша віра».
Телефони: (044)-425-33-22; (044)-238-69-16. Оргкомітет

Вітаємо нашого автора, письменника Івана Захарченка з 70-літтям. Зичимо сили, щоб примножити добру славу свого краю.
Редакція

Правда — мов свіжий подих вітру
Микола МАРЦИН,
вчитель, м. Знам’янка,
Кіровоградська обл.

Те, що дало мені поштовх узятися за перо, почалося з оповідання Івана Захарченка «На смертній дорозі», яке було опубліковане минулоріч у «Літературній Україні», № 21. Прочитав його і мою душу пойняла тривога. Здалося, що автор написав про моє село, про мою родину, яка теж зазнала голодної муки. Хоча відтоді збігло сімдесят п’ять літ, та мені заболіло, перед моїми очима повстали мільйони конаючих покутників — здебільш діток, які нічого не просили, крім хліба, але не чужого, а свого, котрий забрали у них. Тепер, як би не пінилися наші недруги, я непохитний у вірі: що Голодомор — то було зумисне, жорстоке, ні з чим не зрівнянне нищення українців.
Однак мене, як педагога, захопила книга оповідань «Загублена дорога». Вони такі чесні, дійсні, не придумані, що мовби самі виросли в душі письменника. Інколи ловив себе на .думці: може, це мені так здається? Ні. Дай Боже кожному, щоб так «здавалося», щоб кожен з нас узяв для своєї душі хоч краплинку духовного добра, непідробної щирости, якими наповнені твори Івана Захарченка. Ми б стали чеснішими, чуйнішими до людського болю...
Книги, які подобаються, я не читаю галопом. Все, що до душі й розуму, виписую, аналізую, бо звик так робити. Без поспіху переглядав свої роздуми, позначення, враження від оповідань. І подумав: може варто познайомити з ними читача? Не читати ж мені їх тільки птахам, деревам і небу...
Оповідання «Один день під сонцем» повернуло мене в дитячі роки, коли пас корів. Нелегкий то клопіт — «щоденно гибіти в полі, мокнути під весняними чи осінніми дощами, перетерплювати літні грози, задушливу спеку». Тяжкі випробування, але вони гартують волю, привчають дитину до праці.
Сільський пастушок Євген «жене корів польовою дорогою до пасовища, що видніється біля річки, зупинився на хвильку, аби помилуватися красою літнього ранку». І побачив, як «в священнім таїнстві народжувався новий день...»
Та не радість, а зітхання вирвалося з дитячої душі: «Якби і в людей було таке гарне життя, як цей ранок...» Що ще можна кращого побажати!
Та невдовзі «на дорозі появився гурт колгоспників — чоловіки з косами, жінки з вилами та граблями на плечах, — стомлені, похнюплені, мовби живі мерці, йшли вони на примусову роботу».
Читаєш таке і відчуваєш наскрізний дух того часу, дух колгоспного кріпацтва. Так було по всій Україні. Забути минуле або поблажливо ставитися до нього — це не бачити того карбу, яке воно залишило у наших душах і серцях. Ми ще всі — духовно й морально — вчорашні. Не прозріли. Тому й життя наше не стало ні кращим, ні світлішим.
…Сашко з «Дивної зустрічі» до шкільного віку жив мріями про батька. Мати, тамуючи свій гріх, втішала, що його тато в солдатах... Дитина вірила, але й бентежилася, бо їй боліло, що у всіх дітей є батьки, а в нього нема. Та не ждано, замість вимріяного, появився справжній тато, і сказав: «Синку, дитино моя, я твій тато...» Сашко розчаровано глипнув на нього. I твердо вимовив? «Ви не мій тато... Мій татко в солдатах...» Маленька драма. Вимріяний світ дитини затьмарено, спустошено.
Тільки це потрібно чути і розуміти стан дитячої душі.
Такі оповідання з характерними деталями, що проникливо розкривають таємничий і замкнутий світ дитини, розчулюють до сліз, пробуджують совість, сумління і співчуття. Бо якщо комусь болить, якщо на дитячому личку не висихає сльоза, то в тім, може, є і моя вина. Не забуваймо про це.
Важливим елементом творчости І. Захарченка є вдалий початок оповідань, де з першого речення форма і зміст тримаються єдности, сприяють руху, сюжетній мотивації твору.
Едгар По зауважив: «Якщо перше речення не сприяє створенню потрібного ефекту, значить автор зазнав невдачі з першого кроку». Тут наш автор не хибить. Він чутливо й продумано схоплює реалії життя, з першого кроку налаштовує читацьку увагу, не дає їй послабнути, тому багато його творів наповнені світлою енерґетикою, є стимулом духовности й доброти.
«Ніч — чорна й страшна», — це початок оповідання «Загублена дорога», яке дало достойну назву книзі. За тематикою — це чорна й страшна дорога життя, на якій не з власної волі опинилися малолітні діти. Їхнього батька забрали серед ночі енкаведисти; залишили в хаті тільки велику бідність і хвору маму.
Як до змісту, то вдалою фразою починається оповідання «Солодкий сон Олеся»: «Грубка вичахла за ніч». Читаєш, і ніби наяву чуєш подих холоду. Та крім холоду, Олесеві допікає ще й голод, який, мов лютий звір, нещадно шматує і душить його. Нікого й погукати на поміч. Дідуся й тата вбили сільські активісти, братики померли з голоду, мами, яка поїхала кудись далеко за хлібом, не дочекався, не стало й бабусі: пішла старцювати, але додому не повернулася. Знесиленому та змореному голодною мукою, звидівся Олесю солодкий сон, який став для нього сном вічности.
Школярку Галю з оповідання «Жива» від моторошного «вічного сну» порятували. Винесли її напівживу з глинища, куди з усього села звозили убитих голодом...
При прочитанні творів Івана Захарченка часто відчував: вони схожі на букет польових квітів, з отим природним пахощем, який чуємо розумом, серцем, душею. Тут я не перебільшую. Автор надто уважно, клопітно ставиться до своїх літературних героїв. Стисло, але емоційно збагачує композицію творів рідними й близькими серцю пейзажами, навчає відчувати і любити природу. Ніде не проявляє зверхности, моралізаторства. Лиш нагадливо дає зрозуміти; що діти — це радість і гармонія нашого життя. Жаль, що нині зіпсували, понівечили її, тому діти цураються батьків, а батьки — дітей. Аморальні явища, як корінь зла на виховній ниві, нівечать дитячу психіку, приносять нам тривоги й страждання.
Невеличке оповідання «Нічне поле» я читав кілька разів. Там, як на наші зіпсовані смаки, ні краплинки надуманого витійства, зате чується і зберігається світлий дух дитинства, яким ти жив, дихав, радів сонцю, шуму далеких лісів, хлібному полю.
Ніч. Безмір мовчазного поля, де серед хлібів польовою доріж¬кою поспішає хлоп’як, який відводив на пасовище коней. Стомлений, бо вдень пас корів, а ввечері захотілося йому прокататися верхи... Йде невдоволений, нашорошений, чутко вловлює кожен порух і шерхіт літньої ночі. Таки лячно самому. Чує: «Ледь-ледь заворушилося колосся, хоч повіву нізвідки. Лункіше запідпадьомкали перепели, живі дзвіночки ночі. А над селом у гіллі столітніх дерев застряг місяць. «Дитяча душа аж тремтить, бо ще не бачила такого велетенського місяця. Нарешті він вибрався з густого верховіття і освітив безмежні простори, польову доріжку і дитячу постать на ній... Навкруги все дихало чарівною, запашною красою. Петрик нараз відчув і збагнув дивне й гарне життя нічного поля... Оця дивовижна картина заполонила, приворожила, нашептала збудженій душі підлітка таке, що він неквапом, спокійно побрів додому. Поруч з ним ішов місяць».
Є у «Загубленій дорозі» ще багато цікавих оповідань, які через щільну змістовність не піддаються переказу — ліпше прочитати їх. Про повість «Нічна гроза» скажемо і своє слово. Вона варта читацької уваги, тематично вміщається у часову площину горбачовської перебудови. У ній нема карколомного сюжету, плин твору рівний і чистий, не замазюканий сентенціями, красивостями — аби сподобатися. Діючі персонажі — діти, які тільки ступають на шлях життя, та дорослі, яких воно вже добре пом’яло, поскубало, а вони, аби ще трохи побути, нічим не гербують, як і не ймуть сорому, заохочують дітей до аморальних вчинків.
В повісті прописані люди, яких щоденно бачиш, чуєш, любиш, жалієш. Важке й буденне у них життя. А як його переінакшити? Отут і відчуваєш, що автор почасти скупо, стримано розкрив внутрішній світ героїв свого літературного твору. Чому він так вчинив? Може, не було того світу? Всі були залежні від ідеологічних засад «розвинутого соціялізму». А вигадувати його, як то робилося, — це буде фікція, зневага до творчости. Тоді краще — хай буде правда! Вона, мов свіжий подих вітру, сприймається. І серцем, і душею.

Нагадаємо, що в дореволюційні часи ім’я М. Костомарова називали поряд з іменами Т. Шевченка і П. Куліша. Вони були чільними постатями у братстві Кирила і Методія. Костомаров був автором основного документу: «Закон Божий. Книги буття українського народу».
Після революції Т. Шевченка большевиками було віднесено до революціонерів-демократів. П. Куліша віднесено до українських націоналістів, а М. Костомарова за його працю «Две русские народности» названо теоретиком українського буржуазного націоналізму.
Матеріяли Кирило-Методіївського братства зберігалися в таємних архівах і не публікувалися аж до 1986 року. Нині рідко звертаються до «Книги буття українського народу», а тим часом саме від тієї «Книги» слід було б виводити українську національну ідею.
Про Миколу Костомарова широкий читач знає мало. Для кращого ознайомлення подаємо деякі факти, взяті з публікації Лідії ВИЛКИ в «Буковинському журналі» (3-4, 2009).

«Щоби віра Христова була основою закону»

Українські романтики утверджували ідеал тісно пов’язаної зі своєю землею і своїм народом вільної особистости, що всіма силами душі прагне служити Україні. Вони спроєктували християнство на сучасний їм стан суспільства, аби відшукати істинні шляхи українського народу. В епоху романтизму Біблія, як і християнські книги загалом, стали джерелом творчої інспірації літераторів різних філософських напрямків і політичних орієнтацій. Як писав Д. Чижевський, «Бог, який височить понад усяким раціональним пізнанням, але відкривається нам через почуття та в традиції — такий філософський світогляд романтиків».
М. Костомаров, видатний учений і визначний письменник, до найдрібніших деталей був обізнаний з історією і філософією християнського вчення, глибоко знав Закон Божий. Змалку він отримав виховання в найкращих християнських традиціях. Хоча, за його «Автобіографією», в дитячі роки батько намагався прищеплювати йому вольтер’янівське невір’я, проте в та¬кий перебіг подій втрутилася мати, прагнучи, щоби її єдиний син мав міцні релігійні переконання.
Батько М. Костомарова трагічно загинув (був убитий своїми ж кріпаками з метою пограбування), і цей нещасний випадок, як незагоєна рана, постійно ятрив душу письменника. «Він, — писала Аліна Леонтіївна Костомарова, — часто плакав за батьком і додумався, що мученицька смерть по¬слана йому як кара від Господа за те, що не тільки він сам ніколи не ходив до церкви, а і його, хлопчика, туди не пускав і забороняв молитися, а дворових своїх кріпаків повчав, що поняття про Бога й про Страшний Суд — пусте, казка, і що ніякої душі після смерти людини ніде нема, ніяких пекельних мук також нема, і що потрібно лише ретельно влаштувати своє життя на цьому світі — якомога краще для себе й своїх близьких. Микола Іванович не переставав молитися за душу батька до кінця своїх днів; молився він також і за свою матір».
За тими ж спогадами Аліни Леонтіївни, Микола Костомаров дотримувався усіх церковних приписів, виконуючи їх особливо ревно. Ніщо «не могло відвернути його від бажання піти у святковий день до обідні, особливо в манастир. [...] При своїй завидній для інших пам’яті, він швидко вивчив до тонкощів церковне служіння, читав і запам’ятовував буквально всіх євангелистів, нарешті, непомітно для самого себе, говорив напам’ять «часи» й обідню, ходив до церкви натщесерце, приносив додому з церкви проскуру, якою ділився зі своїм слугою, й тільки після проскури пив чай. [...]. Свої дні Микола Іванович розпочинав і закінчував читанням Святої Євангелії, причому звичайно запалював дві товсті воскові свічки в бронзових високих шандалах, що стояли в його спальні біля стіни, на якій був образ Христа Спасителя й перед ним лампадка. Цим невеликим образком у срібній ризі мати благословила його на шлюб...»
Наприкінці життя важко хворий М. Костомаров останнє прохання до рідних і близьких зформулював у винятково релігійному дусі — побувати в церкві й обов’язково причаститися. До речі, строге сповідування православ’я не заважало йому вивчати й цікавитися богослужінням інших релігій, відвідувати римо-католицький храм. Під час служби в костьолі він уголос читав напам’ять по-латині всю відправу.
У світогляді молодого М. Костомарова помітне поєднання тих самих двох елементів, що й у світогляді всіх членів Кирило-Методіївського братства: християнства та романтизму. І це красномовно підтверджує написаний ним «Закон Божий. Книги буття українського народу».
У юнацькі роки він захоплювався романтичною літературою (улюблений письменник — Гофман), цікавився містикою (Сведенборґ) та проблемою таємничого в людській душі — так званим подвоєнням Я (наприклад, «Принцеса Брамбіла» Гофмана). М. Костомаров належав до слов’янських «шіллеріянців», котрі, як і Шіллер, наголошували на сполученні правди, добра та святости у вищій красі.
Крім того, він виявив неабиякий інтерес до книги Томи Кемпійського «Наслідування Христа» і навіть подарував її своїй нареченій із надзвичайно цікавим написом у дусі філософії любови як почуття, що має бути лише відблиском релігійного піднесення.
Йому був чужий вузький конфесіоналізм. Він не раз із симпатією говорив про протестантизм, а пізніше — і католицизм.
Християнський містицизм, романтично-універсальні узагальнення були притаманні і світобаченню більшости членів братства. «Релігія Христова, — писав В. Білозерський у поясненнях до Статуту, — дала світові новий моральний дух, яким він не був проникнутий до того часу. Спаситель відкрив людству любов, мир і свободу, рівність для всіх і братерство народів і нові цілі, вказані народам для здійснення в них великих ідей людської єдности». У відозві «Брати українці!», написаній М. Костомаровим, наголошувалося, що кожен слов’янський народ повинен дбати, щоби «віра Христова була основою закону його держави». Тобто йдеться про облаштування соціяльного життя на основі християнських вартостей та їх повноцінного функціонування в суспільстві. Загалом християнський ідеалізм був природним для кирило-методіївців. П. Куліш засвідчував, що ця молодь «була глибоко просвічена Святим Письмом», що це була молодь «високої чистоти духовної» і що «апостольство любови до ближнього доходило в ній до ентузіязму».
Цікавий документ (№ 335) наводиться у справі Кирило-Методіївського братства за авторством М. Костомарова. Це його переклад зі старого Требника Оломуцького, в якому наголошується природне право народів на Слово Боже рідною мовою. У галузі освіти, проголошуючи перевагу духовного над матеріяльним, М. Костомаров виходив з того, що давати знання треба в православно-християнському дусі, який завжди був основою, на його думку, моральної сили українського народу. Також, як відомо, М. Костомаров виступив ініціятором видання книжок для народу, зокрема й церковних, у перекладі українською. Він збирав для цієї справи кошти і сприяв відкриттю шкіл.
М. Костомаров уперше виокремив поняття «етнічної» релігійности і охарактеризував її як особливий погляд, який народ має на свою релігію, що характеризує і навіть визначає ступінь розвитку духовної культури соціюму. При цьому він послуговувався як моделлю віри, що виражена в самій Біблії, коли віра є абсолютно істинною для віруючих і не повинна зазнавати будь-яких сумнівів з їхнього боку, так і моделлю, яку можна б назвати «екзистенційною», бо вона передбачає недостовірність і, як наслідок, наявність сумнівів, що ведуть неминуче до роздумів над вірою.
На його переконання, український народ поєднує в своїй духовній куль¬турі обидві моделі віри. Для М. Костомарова євангельська віра була константою духовного життя народу і тому не просто присутня в культурі, а й визначала шляхи її розвитку. Що ж до сумнівів та скептицизму, що з часом закономірно виникали як необхідні на шляху пізнання людиною навколишньої дійсности, то вони посилювали віру, оскільки в роздумах над нею вдосконалювалася сама віра.
Релігійність українського народу, як явище його духовної культури, М. Костомаров розкривав у багатьох своїх працях («Про історичне значення руської народної поезії», «Дві руські народності», «Думки про федеративні засади Давньої Руси», «Риси народної південно-руської історії» та ін.). Особливу увагу він звертав на часи прийняття Україною-Руссю християнства, на умови, які існували тоді в слов’янських землях. Учений наголошував, що руський народ «тільки з християнства дістав справжні й міцні засади для по¬дальшого вироблення громадянського і державного життя, — засади, без яких, власне, народ не має історії».
У статті «Дві руські народності», опублікованій 1861 року в журналі «Основа», М. Костомаров здійснив одну з найфундаментальніших у нашій літературі спроб порівняльної аналізи української та російської ментальностей. Розходження психологічне між цими народами датується, на думку історика, XII століттям. Зокрема, в релігії увагу та інтерес росіянин звертає на зовнішність, форму, «букву», а українець — ні, оскільки «неможливо, щоб повстав якийсь розкол через обряд, «букву», тут — «міцне почуття всеприсутности Божої, душевна побожність, внутрішня розмова з Богом, таємне розумування про Божий промисел [...], сердечний порив до духовного, незнаного, таємничого і радісного світу»; обряди, формули не цікавлять українця так, як зміст, обряди виконуються за приписами церкви й традиції, а спекуляції над ними немає. Крім того, у росіян панує загаль¬ність (Бог і цар) над особистістю, окремою людиною. Українець цінує вище окрему людину, ніж загал. Росіяни нетерпимі до чужих вір, чужих народів, чужих звичаїв та мов. Росіяни — народ «матеріяльний», українці прагнуть «одухотворити весь світ».
М. Костомаров був переконаний, що лише завдяки моральному перетворенню можна радикально змінити стосунки між людьми, гарантувати свободу і суспільний проґрес. Засади християнсько! моралі мають бути обов’язковими в усіх формах суспільного й політичного життя та у взаєминах між народами і державами. Солідарність, основана на біблійній формулі любови до ближнього, була для М. Костомарова найвищою чеснотою. «І жили християни братством, — читаємо в 32-у параграфі «Книг буття», — усе в них було громадське, і були в них вибрані старшини, і ті старшини були всім слугами, бо Господь так сказав: «Хто хоче першим бути, повинен бути всім слугою».
Історія людства, на думку українського історіософа, від самого початку була позначена тавром декадентства. Уже тоді «імператори римські і пани, і чиновні люди, і вся челядь їх, і філософи піднялись на християнство і хотіли викоренити Христову віру, і гибли християни…» М. Костомаров виступає прихильником думки (характерної, зрештою, для романтичної філософії), що протягом історії людство проходило різні етапи свого розвитку: період молодости, зрілости й старіння.
З молодохристиянським запалом учений описав другу стадію — драматичну долю середньовічного християнства, коли королі і пани «взяли верх над усім, і щоб удержати народ у ярмі, поробили ідолів, одвертали людей од Христа і казали кланятися ідолам і биться за них». Ще полум’яніше змальовує вчений новітні часи, показуючи їх як посилення конфліктів, гостре зіткнення земських справ із трансцендентальними, політичних з релігійними, постійне наростання волелюбних устремлінь і рухів. На думку автора «Закону Божого», народи живуть саме в огні цієї боротьби, характер і наслідки якої є доказом людського занепаду і здичавіння. З великою увагою він простежує історію слов’янських народів, які, згідно з концепцією Гердера, перейнятою і розвинутою М. Костомаровим, були надією Божого Провидіння в майбутньому відродженні людства. Але й вони, зокрема, поляки й росіяни, не вистояли перед натиском зла, почали зростати їхня пиха, несправедливість, невільництво: «І покарав Господь слов’янське племено гірше, ніж другі племена, бо сам Господь сказав: кому дано більше, з того більше і зищеться».
Як людина віруюча й полум’яний захисник української церкви, М. Костомаров був переконаний, що релігія (на чому й наголошують сучасні теологи) це не лише зв’язок людини з Богом, а й зв’язок людини з людиною. Не можна поклонятися Богові і водночас ламати етичні засади заповідей. Поведінка моральна та релігійна взаємозумовлені: будь-яке їх розмежування суперечить біблійному розумінню релігійности й моральности.
У контексті цієї думки чіткіше вимальовується один з найважливіших моментів концепції М. Костомарова, який випливає з духу й кінцевої мети месіянізму. Цією метою є вироблення народом у собі найвищих моральних чеснот, їх захист і утвердження, а також плекання надії, що вірність Хрис¬товій релігії та волелюбні прагнення будуть винагороджені. Саме Христос дбає, щоби гнобленим, кривдженим і чесним була вчинена справедливість. Натомість ламання засад християнської моралі і людської справедливости будуть покарані. Тому не випадково вчений адресує гострі закиди польським королям і російським царям, як головним винуватцям нещасть українського народу. Переборюючи песимізм і розбуджуючи «приспану волю», автор «Книг буття» наголошує, що жодні заходи гнобителів не зламали народу, що Україна далі живе: «Не пропала вона, бо вона знати не хотіла ні царя, ні пихи, а хоч і був цар, та чужий, і хоч були пани, та чужі, і хоч з української крові були ті виродки, одначе не псували своїми губами мерзенними української мови і самі себе не називали українцями, а істий українець хоч і будь він простого, хоч панського роду, тепер повинен не любити ні царя, ні пана, а повинен любити і пам’ятовати одного Бога Ісуса Христа, царя і пана над небом і землею».
…Український народ, на думку М. Костомарова, попри важку історичну долю, витримав усе, зберіг вірність Богові, батьківській ре¬лігії і традиції, засадам християнської моралі. Це кульмінаційний момент у концепції М. Костомарова, бо ж згідно з біблійною теологією, зокрема, візантійською (Дж. Мейєндорфа), відкидаючи Бога, людська свобода знищує саму себе і перестає існувати. Поза Богом людина перестає бути автентичною і повністю людяною.
Історію М. Костомаров трактував не лише як символ історії свободи, а й образ, що персоніфікує майбутній суспільний лад, заснований на братерстві народів та людській солідарності. Народ, якого переслідувано і який зазнав різного лихоліття, але водночас відчайдушно боровся з усім цим злом, — цей народ є неначе метафізичним уособленням жертовности й героїзму, що розглядалося романтиками як найвища цінність.
Тож ми наблизилися до кульмінаційного моменту христологічної концепції М. Костомарова, згідно з якою Україна ототожнюється з Христом. Як Христос, вона терпіла і була замучена на хресті історії, але знов об’явиться в сумлінні повсякчасного «духу людяности». І це воскресіння започаткує еру свободи в історії людства та його духовному відродженні.

Можливо, не одна вагітна жінка, прочитавши рядки цього вірша, задумається… І схаменеться…

Василь СОЛОМКО
СПОКУТА

Відправа закінчена. В храмі померкло.
За стінами вітер під зорями свище.
У храмі тихо догорають свічі
За душі живих і померлих…

Ми з дружиною в храмі порожньому
Cтаємо на коліна і каємось.
Простіть нам, синочки чи донечки,
Яких ми убили іще в лоні мами…

В наших снах ви у білих сорочечках.
В наших душах — пустиня, пустиня…
Ви дивитесь мовчки, наче соромитесь,
Що ми вас в цей світ не пустили…

Давно вже були б ви дорослими…
Ось на колінах ми — ваші убивці!

Шлях Чумацький над Людством стоїть
В урочистому сяєві мантій.
Ви не продовжите з древніх століть
Рід наш від Скитів, Русинів чи Антів…

Тихо плачуть і блимають свічі
За душі живих і померлих…

Ольга Седакова — визначний російський філолог, есеїст, мислитель і поет. Учениця Сергія Аверинцева, доктор богослов’я, викладач МДУ, лавреат премії ім. Володимира Соловйова.

Ольга СЕДАКОВА
АПОЛОГІЯ РАЦІОНАЛЬНОГО
Сергій Сергійович Аверинцев

Я почну з одного епізоду, який можна вважати епіграфом до всього, що я збираюся сказати далі.
Якось ми із Сергієм Сергійовичем були в Римі на конференції, присвяченій Софії Премудрості Божій. Точніше, бували ми на такій конференції не раз, оскільки її проводили реґулярно, майже щороку. Але це був останній рік життя Аверинцева і наша остання зустріч. Я читала доповідь про думку у Пушкіна і серед іншого зауважила, що першою спонукою відсторонення від атеїзму була для Пушкіна не «поклик серця» або «муки совісти», а потреба розуму. Атеїзм видавався йому незадовільним у плані розумовому: «Не допускати існування Бога – означає бути ще дурнішим, ніж ті народи, які гадають, що світ стоїть на спині носорога» (з рукопису 1827-1828 рр.). Боротьба серця Пушкіна з його розумом з ліцейських років відбувалася – сказала я – прямо протилежним звичайному чином: «Розум шукає Божества, а серце не знаходить» («Безвір’я», 1817); «mon co eur est matеrialiste, mais ma raison s’y refuse» (з франц.: «моє серце матеріяліст, але мій розум противиться цьому», запис у щоденнику, 1821 р.).
Після доповіді в розмові Аверинцев спитав мене: «Але чому Ви вважаєте цей шлях протилежним звичному? Як на мене, це найприродніший шлях». Така картина – матеріялістичного серця, що чинить опір розуму, який шукає віри, – видавалася йому найприроднішою! Та насправді ми звикли до іншого. «Ум із серцем не в згоді» ми звикли розуміти навпаки: як боротьбу розуму – начала «холодного», критичного, недовірливого, із серцем – «теплим», «довірливим», «добрим» началом. Вірить, безперечно, серце – розум – «різкий, охолоджений» – чинить йому перешкоди. Серце вірить (і серцеві треба вірити) всупереч розуму і його істинам (славнозвісна деклярація Достоєвського: «Якщо істина не з Христом, то я залишуся із Христом, а не з істиною»). Розум і його «низькі істини» доводять нам, що це «наївно» і «глупо». Всі викриття «забобонів» і «вірувань», вся атеїстична пропаґанда століттями велися з позиції «розуму» й «істини» (або ж, у радянські роки, «науки» і «факту»). Успішність цієї роботи, легкість, з якою ці «забобони» руйнувалися, свідчить про те, який слабкий «суто серцевий» сентиментальний фідеїзм. Серце, якщо й не нітилося перед «істиною» і «фактом», ховалося від них у сховок «інтимного» й «невимовленого».
Ум, розум, глузд, раціональне (не надто розрізняючи ці поняття) ми схильні вбачати у протиставленні всьому дивовижному, тонкому, чарівному, невимовному: життю, не охопленому розумом. Уся культурна історія від епохи Просвітництва попрацювала на таке уявлення про розум – і протилежне йому почуття (або ж серця, інтуїції, віри, природи, містики, надхнення та інших речей, що не перевіряються алгеброю). Від усього цього розум – Евклідів розум – виявився не просто відрізаним, а й позиціонованим як ворожий.
Ворогів романтичного Митця – Обивателів, ворогів надхненного Моцарта – Cальєрі, ворогів Ліриків – Фізиків автоматично відносили до царини «розуму». Як сальєріянство радянські вчені ганили структуралізм і загалом «точні методи» у лінґвістиці й літературній аналізі; самі вони були, мабуть, «моцартіянці». Я пам’ятаю в мої шкільні роки гарячі дискусії про фізиків і ліриків. Фізики перемагали. Про них знімали кіно. Сергій Сергійович розповідав, що саме це спонукало його обрати гуманітарію. Він казав: «Я ніколи не був бунтарем і сперечальником. Але я подумав: якщо всі кинулися на один бік човна, то я буду на другому: для рівноваги». Цікаве пояснення! Воно свідчить про якесь вроджене для Аверинцева відчуття власної причетности до загального, до спільної долі (долі нашого бідного човна). В цьому образі суспільства-човна вчувається і дух античного громадянства (корабель-держава), і дух християнської спільноти. Хто з нас обирав собі шлях таким чином, думаючи про рівновагу спільного човна? Мені б це й на думку не спало. І тут, між іншим, також розум! Нерозумно переміщуватися по нестійкій посудині, не помічаючи, що ти в ній не один, і якщо вона перекинеться, то й тобі буде непереливки!
Отже, Аверинцев вибрав гуманітарність – але таку гуманітарність, в якій розумне начало не тільки не поступається природничо-науковому, а якоюсь мірою і переважає його. Про це і про те, що точність і раціональність гуманітарної думки – це інша точність й інша раціональність, він казав не раз.
Варто згадати і про те, що Росія і Захід традиційно протиставляються як ірраціональне – і раціональне («Умом Россию не понять»). Ця схема слов’янофілів багато разів повторюється в інших конфіґураціях: Схід – Захід, Південь – Північ, колонія – метрополія: «у них» холодний розум, зате «у нас» – багатство душі, широта, інтуїція, містика і т. ін. Так скажуть «росіяни» про «европейців», але точно так само скажуть «ірляндці» – про «европейців», «італійці» – про «німців», «латиноамериканці» – про «північноамериканців», «чорні» – про «білих». Стійка недовіра до раціональности, до «гордого розуму» (мовби дурість колись була скромною!) загалом характерна для російської культури.
Щоб переживати розум по-іншому, у забутому пізнішою історією світлі, слід, мабуть, для початку самому від природи бути наділеним таким другим розумом: широким, світлим, гнучким, живим, надхненним. Веселим, я б сказала. Це не випадкове слово. Близькість мудрости й веселости, «художництво», «гру» мудрости Аверинцев відзначав як спільну рису грецької і біблійної традиції, Атен і Єрусалиму.
Вперше зустрівшися з думкою Аверинцева в студентські роки, я (ще не встигнувши, звісно, цього усвідомити) мала таку ж загальну диспозицію розуму, якої тільки й можна було очікувати в наших місцях і в той час. Розумному, раціональному, інтелектуальному в цій диспозиції відводилося вельми незавидне місце. Вірші юного Пушкіна ми читали в переінакшеному вигляді: «Да здравствуют Музы! Да скроется разум!»...
Значно пізніше я зрозуміла, що про віру, згідно з якою принаймні чотири з семи дарів Духа Святого мають «інтелектуальну» природу (дух Премудрости, Розуму, Знання, Поради), про таку віру поза розумом і всупереч розумові можна мати тільки криве уявлення. Що Отці Церкви, про котрих Аверинцев писав з таким розумінням, яке може бути тільки в людини «тієї ж крови», людини античної культури, чий розум всотав класичну раціональність Платона і Аристотеля, – що наші Отці Церкви «інтелектуали», а не «сантименталісти», якщо дозволено використати цю пізню опозицію.
Першим, хто для нас «реабілітував» розум – і зробив це не шляхом деклярацій, а шляхом простої демонстрації, даючи побачити вочевидь, як діє цей інструмент (хочеться сказати: цей організм, тому що аверинцевський розум ближчий до органічного, а не технічного світу) там, де цього не очікують – в розумінні речей складних, таємничих, поетичних, в розумінні, яке їх при цьому аж ніяк не редукує і не «знімає», – був Аверинцев. Він зробив це «чинячи опір часові», «сперечаючись із часом» (пор. його слова про старшого сучасника: «І врешті-решт з’ясувалося те, що й завжди: що часові потрібні не ті, хто йому, часові, підтакує, а зовсім інші співбесідники». – С.С. Аверинцев. «Пам’яті О.Ф. Лосєва»).
Аверинцев показав розумне начало передусім як начало позитивне, що поєднує, а не відштовхує, пов’язане з цілим ближче, ніж будь-яка інша людська спромога. У сучасних митців досі ми майже не зустрічали цієї інтуїції. Ось виняток. Композитор Валентин Сильвестров: «Раціональне… може бути вогненним, володіти софійністю, виражати певне всезрозуміле, всеохопне начало».
«Може бути», – говорить Сильвестров. «Є у своїй сутності», – говорить Аверинцев. Воно і є софійне, всезрозуміле, всеохопне начало, «дух вельми тонкий» і – чого також не звикли визнавати за «холодним» розумом у новітні часи – «дух людинолюбний», словами біблійного гімну Премудрості.
З цією звісткою він по-справжньому з’явився перед людьми. Першу характерно аверинцевську роботу, яку 1964 року почули і тільки через вісім років, 1972 року змогли прочитати наші здивовані читачі, було присвячено Софії Премудрості Божій. Вона називалася конспіративно: «До з’ясування смислу напису над конхою центральної апсиди Софії Київської». Веселість, милість і краса мудрости – з цим забутим культурою смислом прийшов до нас Аверинцев; це повідомлення він і далі ніс до кінця свого життя. Вірність – також властивість розуму. І мужність – властивість розуму. Філософія і мужність (virtus, arete) пов’язані органічно: це розуміли в Атенах Платона й Аристотеля, про це пам’ятав і нагадував Мераб Мамардашвілі, визначивши завдання філософії як «формування клясичної мужности в неклясичних умовах». Ця філософська мужність промовляє у листі Данте флорентійським землякам, які пропонували йому повернутися на батьківщину ціною публічного покаяння в тому, в чому він не вважав себе винним: «Хай не зазнає серце людини, що поріднилася з філософією, такого приниження!»
Мудрість, «дух людинолюбний», – це дух, що ініціює спілкування людей, адже в основі спілкування лежить розуміння: мабуть, головне слово Аверинцева. «Служба розуміння»: так він визначав філологію.
Розуміння – складна позиція: воно зберігає за тим, що розуміє, «право голосу». Розуміння утворює певне «між», воно розташоване не всередині відокремленого від свого «об’єкта» тлумача. Воно – стихія співбесіди (пор. «Наш співбесідник стародавній автор»). Воно не те знання, що оволодіває своїм предметом і замикає його в тюрмі власного судження про нього з перспективою його дальшого використання, не беконівське знання – сила, не те знання, яке дає своєму співбесідникові простір для висловлювання, для дерзання: знання – простір.
С.С. Аверинцев – це відповідь таким характерним позиціям новітнього часу, як герметична замкненість у собі, нарцисизм (вбачання в усьому власного відображення), доктринерство (монологізм без права перепитувати себе), так званий «плюралізм», тобто байдужість до істини та ін. Всі вони існують там, звідки втекла мудрість. Відчай і жорстокість також присутні там.
Я вже казала про вірність як властивість цього розуму. Говорила про його мужність. Про його красу. Про його веселість. Можна прочитати вголос славнозвісний гімн Премудрості, «художниці усього», яка «знає давноминуле і вгадує майбутнє», – і достатньо! Та ми зустрінемо ще багато прекрасних властивостей і можливостей мудрости. Три богословські чесноти — Віра, Надія, Любов – дочки Мудрости, Софії. Чи зрозуміє статистична сучасна людина, що сподіватися – мудро, вірити – мудро, любити – мудро? Не «добре» всупереч розуму (з цим вона ще може погодитися), а саме «мудро».
Але не тільки Св. Письмо. Клясичні чесноти також закорінені в цьому розумі і за своєю природою «інтелектуальні». Особливо часто у зв’язку із Сергієм Сергійовичем мені згадується одна з них, prudentia, розсудливість, розважливість, світлий, практичний розум – найрідкісніша, мабуть, у наш час чеснота, «найпрекрасніша галузка від кореня мудрости», за словами Данте («Учта»). Між іншим, один із проявів prudentia – шанобливість (риса, що майже покинула землю нашої цивілізації, яка не може відрізнити вільного поважання і вдячности від сліпого поклоніння). За визначенням Томи, prudentia полягає у розумінні відносин між речами. Саме цим і позначене кожне судження Аверинцева – про що б він не розмірковував.
Саме такий, розважливий розум, що вміє вільно поціновувати найкраще і справжнє, володіє певністю розрізнень, начебто неможливою в наші дні. Зокрема певністю розрізнення справжнього і підробки.
Наведеними прикладами я хотіла показати, що найбільшою і «непредметною» новизною розумової позиції Аверинцева була нова раціональність, забута Новим часом, раціональність, невіддільна від сумління і серця. Ось така раціональність не тільки знає, а й розрізняє: от у цій позиції, розуміючи речі розумом серця, розумом сумління, розумом волі, ми можемо дозволити собі впевненість, можемо дозволити собі без будь-яких сумнівів розрізняти істинне і хибне (підроблене). Як не дивно, цією розрізнювальною здатністю володіє не «безстрашний» або «зухвалий» розум, а розум шанобливий, розум – словами Аверинцева – «притишеного самолюбства».
Одного разу ми розмовляли, як це часто бувало, про поезію, і Сергій Сергійович сказав: «Погодьтеся, Олю, що якщо щось і є протилежним, так це не поезія і проза, не проза і побутове мовлення… Насправді протилежні речі, які називаються одним словом: поезія і поезія, література і література (тобто справжня поезія – фальсифікат і т. ін.). А історія літератури зазвичай описує ці полярні речі в одному ряду». (Якось він казав те саме про нерозрізнювану «історію церкви» – або цілковито неґативістську, в атеїстичній перспективі, або всуціль тріумфаторську – і про те, як йому хотілося б написати справжню, розрізнювальну, історію). Сергій Сергійович торкнувся, можливо, найболючішого місця сучасної культури – розрізнення: істинного і хибного, автентичного і підробленого, ориґіналу і копії. Це, мабуть, одна з ключових тем останніх десятиріч. Умберто Еко у своєму «Імені Троянди» вперше запропонував вважати, що істинне і хибне нерозрізнюване, що розрізнення — це більш чи менш забобон, облуда, притому небезпечна (шанувальники «істинного» неминуче стають фанатиками), що ми не маємо жодного інструмента, не існує ніяких арґументів, щоб відрізнити істинне від хибного. Слідом за цим почалася лавина реабілітації підробок, симулякрів і т. ін. І не випадає гадати, що заява Умберто Еко – якась зловмисна провокація: він навіть готовий припустити ( в тому ж «Імені Троянди»), що святі розрізняють істинне і хибне, але ж час святих безповоротно минув, а нашому часові лишилися симулякри святости – святоші й невротичні фанатики, тому краще вже ми не удаватимемо, що розрізняємо, не шукатимемо справжнього, не підноситимемо щось як справжнє. За всім цим, за цим питанням про істинне і хибне, ориґінали й імітації, стоять найсерйозніші нерозуміння й здивування сучасности. Саме тут проявляється крах традиційної раціональности і якась нова, фатальна нездатність розумним чином вирішувати й розрізняти. Можна подумати, що якась неймовірна дурість напала на людей, якийсь відчайдушний спротив очевидним істинам: чому так залюбки і без найменшого опору повторюють і слухають украй інфантильну нісенітницю? Але, я вважаю, в дусі розуміння, а не відштовхування треба намагатися розпізнати, звідки те все узялося. І зрозуміти це не так уже й важко.
Сучасний острах перед будь-якою впевненістю – це реакція на досвід двадцятого століття: на догматизм, масову «пасіонарність», ідеологічність, на «великі і єдино можливі істини», в жертву яким принесли мільйони життів. Реакція, звісно, не мудра, панічна, але зрозуміти її можна, пам’ятаючи, як людей мучили «незаперечними істинами». Інша річ, що вимога непевности й агностицизму сама, не згірш за інші, стала новою ідеологією.
Можна сказати про це так: у спорі Сократа і софістів на наших очах перемогли софісти.
І насправді, де раціональні підстави для розрізнення істинного і хибного, де арґументи? Сергій Сергійович на тлі нинішніх мислителів, критиків, науковців виступав з нестандартної позиції неодмінного розрізнення – причому розрізнення, що аж ніяк не збирається перетворюватися на доктрину, на пустий і примусовий моралізм. Над чим варто замислитися – це над суб’єктом висловлювання, суб’єктом розрізнення. Це я недосконале, це я може помилятися, але це аж ніяк не ставить під сумнів існування певних незаперечностей. Ось така складна позиція – методичного сумніву в собі і водночас безумовної довіри певним незаперечним істинам – нашій сучасності явно не дається.
Аверинцев культивував розум, любив аскезу розуму. Вважав, що містика сумісна з раціональністю, але з чим вони обидві несумісні, так це з побутовою свідомістю.
Що ж це таке, побутова, повсякденна свідомість? Передусім, це сприйняття повсякденного досвіду як єдино можливого – і тому вона нездатна сприймати те, що в цьому досвіді не дається або дається надзвичайно рідко: чудесне, дивовижне.
Повсякденний розум – це той спосіб орієнтації в дійсності, який нічого від себе не вимагає, не має сумніву в собі і у своїх засновках, «не перепитує себе», словами Аверинцева, не перевіряє того, чим користується як самозрозумілим, прихопивши все це де завгодно. Це ірраціональна суміш клаптів найбіднішого раціоналізму.
Особливо вражає робота Аверинцева з найзагальнішими навичками повсякденної думки: передусім з мисленням дихотоміями, парними протиставленнями речей, смислів та ін. Сучасне мислення мовби й не передбачає іншого шляху крім як механічне переведення всіх смислів у системи бінарних опозицій (тим більш, що на базі такого дерева опозицій будується штучний інтелект, і досягнення в цій галузі незаперечні). Якість і підстави цих протиставлень і піддає сумніву Аверинцев.
З особливою втіхою він любить сперечатися з двома «протилежними» речами одночасно, і в його полемічних випадах – праворуч і відразу ліворуч – є особливий кураж: він зазвичай не заперечує однієї думки з тим, щоб тут же не віддати належне протилежному, і щоб у решті решт дати зрозуміти, що не такі вже й полярні ці полярності, оскільки обидві вони рівною мірою протилежні чомусь іще: чомусь тверезому і такому, що відповідає суті речей. Обидві вони протилежні центрові рухомої рівноваги як два елементарні відхилення від нього. Так, «скупість» не протилежна «марнотратству» – а кожна з цих рис протилежна чесноті «щедрости», як її спотворення. Вони однозначні – а середина складна. Вони протилежні її живій рухомості як конвульсивні сахання то в один, то в другий бік – або як скам’янілість. «Золоту середину» Аристотелевої етики Аверинцевим прийнято як пізнавальний метод. Метод здорового глузду (гр. sophrosyne, перекладається іще як prudentia, про яке ми говорили), слова античної мудрости і християнської аскетики. Це слово, мабуть, – одна з найбільш напружених точок синтези традицій «Атен» і «Єрусалиму», ключової теми Аверинцева.
Можна сказати, що та нова (стародавня) раціональність, яку любить Аверинцев і якої він навчає нас, є опір дешевому раціоналізмові. Тут, у складному зважуванні власних розумових рухів і у співбесіді з предметом виробляється sophrosyne, prudentia, здоровий глузд, розважливість (рос. «целомудрие»). Та настанова розуму, яка завжди віддасть перевагу розумінню, а не тлумаченню.

За виданням: Ольга Седакова. Апология разума. – М., 2009. – С. 119-137 (скорочено).

Переклад Михайлини Коцюбинської

Валентина СЕМЕНЯК-ШТАНГЕЙ
На чому тримається земля

Це було пізнього зимового вечора. За вікном хурделило, стояв тріскучий морозець. У нашій кімнаті панували затишок і спокій. Діти зручно вмостились, хто де, і я читала їм казки. Стояла дивна тиша. Мені навіть здавалось, що в повітрі витав якийсь неповторний дух злагоди та любови. Часом буває таке, коли здається, що душа співає. У такі хвилини хочеться обійняти увесь світ і творити лише одне Добро. Несподівано нашу ідилію порушив п’ятирічний син. Він запитав мене: «Мамо, а на чому тримається наша Земля?». Чесно кажучи, це запитання захопило мене зненацька. А й справді, на чому три¬мається наша Земля? Звісно, можна скористатися поверховими знан¬нями з географії. Ніде правди діти, ми, дорослі (зізнаймося щиро), здебільшого або ж відмахуємось від таких запитань і кажемо: «Не знаю», «Не маю часу», «Відчепись». Або ж, боячись втратити перед ди¬тиною авторитет, починаємо розповідати те, чого насправді не знаємо. Питається, що краще — перше чи друге? Гадаю (це моя особиста думка, і я нікому не збираюсь її нав’язувати), найкраще все ж таки не «відштовхуватись» від дітей, а спілкуватись з ними і разом з ними вчитись — шукати відповіді на всі поставлені запитання...
Отож я відклала вбік книжку з казками, взяла глобус. Розповіда¬ла їм все, що знала: про Всесвіт, про галактики, про нашу сонячну си¬стему, про планети в ній, про земне тяжіння. Діти слухали з неприхованою цікавістю. Для них це було ще одним маленьким відкриттям.
Вже було далеко за північ, але я не могла довго заснути. Оте філософське дитяче недитяче запитання розтривожило душу. Несподівано побачила себе збоку і зрозуміла, що я, відповідаючи дітям на поста¬влене запитання, недомовила щось важливе. І оте «щось» не давало мені спокою. Гризло моє сумління. І в якусь незбагненну мить я зро¬била для себе справжнісіньке відкриття. Наша Земля тримається, перш за все, на таких важливих людських цінностях, як людська доброта, гарні вчинки, тисячолітній життєвий досвід і мудрість наших пращурів, любов до Творця, яка закладається в кожного з нас від наро¬дження, хочемо ми того чи ні. Без цього не було б життя на нашій планеті. Адже довкола нас щосекунди відбувається боротьба двох сил — Добра і Зла. В результаті чого рано чи пізно завжди перемагає Добро. Це основа основ, про що ми завжди повинні пам’ятати. Як до своєї малечі донести ці, такі прості і, водночас, непрості істини? Мабуть, на прикладі власних вчинків, і не тільки.
Я пригадую своє дитинство. Моя мама завжди безкорисливо допомагала всім старим і немічним людям. Просто йшла і бралася за роботу. Просто так, з любови до ближнього. Вона завжди мені каза¬ла, що зроблене добро завжди повертається сторицею. Ці слова запа¬ли мені глибоко в душу, запам’яталися на все життя. А ще вона навчила мене ставити себе на місце інших. Все казала: «Ти теж колись будеш старенькою». Вже тоді мені десь відклалося, що те, що я «по¬сію сьогодні — пожну в майбутньому». Тому всі свої знання й душу я, не покладаючи рук, вкладала в своїх підростаючих дітей.
Пам’ятаєте, цар Соломон колись казав, цитую: «Не говори ніко¬ли, що колись було краще, ніж тепер: пам’ятай, не з доброго розуму ти таке кажеш». Я погоджуюсь із цими словами і все ж...
Знову й знову згадую своє дитинство, юність — ні, що не кажіть, а час пожорсткішав. А якщо ще правильніше, то не час, а ми з вами — люди. Змінились людські стосунки, цінності, пріоритети. Світ попрактичнішав. Але, як би там не було, світ наш не без добрих лю¬дей. І якби їх не було зовсім, то на чому б тоді трималася наша Земля?
Розповім вам про випадок, який спонукав мене до роздумів. Один дванадцятирічний хлопчина дуже мріяв про кросівки. Хто ж в такому віці не хоче їх мати? Згодом його мрія здійснилася. Та носи¬ти йому їх не довелось. Бо його сусід-ровесник також хотів їх мати. Однак він мав маленьких чистопородних песиків. І от дід дозволив йому їх продати. І знаєте, як вирішили ці діти свої проблеми-бажання без втручання дорослих? Дуже просто. Вони зробили так званий бартерний обмін. Перший віддав другому кросівки в обмін на цуце¬ня. Той свідомо вибрав самку. Відтепер пильнує її як зіницю ока і не дочекається, коли ж вона виросте і приведе йому купу цуценят, щоб потім їх продати, а за виручені гроші купити все, що завгодно. Цей хлопчик бачить у своєму цуцикові лише матеріяльну вигоду для себе. Не знаю, чи зможе він побачити в ньому чотириногого друга, який чекає, перш за все, на любов і ласку свого маленького господаря.
А ось зовсім протилежний випадок. Одна мама до божевілля закохана в котів і собак. Вона весь свій вільний час присвячує ретельному догляду за котом: годує його за обіднім столом, раз на тиждень робить йому різні профілактичні процедури. Вона навіть знає, що в її кота в декілька разів збільшена печінка (за результатами УЗД). А в цей час в її 15-річної доньки лікарі виявляють гастрит! Чи таке можливе? Можливе сьогодні ще й не таке. У цієї мами не вистачає часу, щоб запарювати лікувальні трави для хворої доньки. Але страшніше інше. Ця дівчинка-підліток, яка теж колись стане мамою, вже не лю¬бить дітей. І в свою чергу так само, як і її мама, до безтями любить котів і собак... То добре це чи зле? Здається, коментарі тут зайві.
Діти — це пряме віддзеркалення своїх батьків. А батьки для своїх дітей — це розкрита книга, яка щодня в них на очах і яку вони щодня «читають», а отже, мимоволі стають схожими на них. І як добре, коли це світла і незаплямована книга. Настав час розповісти своїм дітям на чому тримається наша Земля і зробити це ніколи не пізно. А зрозуміла це я завдяки їм...

Сонячне хрещення

Мені пощастило більше від усіх, адже я пам’ятаю, як мене... хрестили в церкві. Як я розумію, батьки тим не дуже переймалися. Не ті часи були, кінець шестидесятих. Але обидві мої рідні бабусі Марфа і Ганна наполягли на цьому, за що я їм завжди безмежно вдячна.
Це було в ту пору, коли вже не весна, але ще й не літо, одним словом — рай земний. На той момент небеса нарахували мені вже аж три роки. Не зовсім «солідний» вік, аби вдаватись до самостійної аналізи довколишніх подій, але достатній для того, аби сприймати світ таким, який він є... Через серце. Власне, це і є ота «родзинка», яка робить межу між світом дітей і світом дорослих.
Того дня бідолашне дитя (себто я) встигло зра¬нку вскочити в халепу, кажучи сучасною мовою, потрапити в стресову ситуацію. Уважно «вивчаючи» рослинний світ власного городу і сусідського — тітки Ганни Фуртихи, я... заблукала. До речі, це надзвичайно цікаво, коли із чорної землі просто на твоїх очах «вилізає» все зелене і різної форми. А на дотик: одні листочки гладенькі і ніжні, інші тверді і холодні, ще інші — пухнасті, колючі, м’якенькі... Одні з них обрамлені якимись химерними цяточками, інші — рисочками, а на ще інших сидять такі чудернацькі потворні створіннячка жовтогарячого кольору. І тут, як на лихо, де не візьмись, прямісінько над моєю голівонькою з жахливим ревищем з’явився величезний птах, який несподівано закрив собою півнеба... Що мені залишалось робити? Звісна річ, рятуватись. В якусь мить мені здалось, що він ось-ось схопить мене своїми лапами-пазурами і... все тут, мені — «капці».
І от я біжу городом і репетую не своїм голосом: «Ганю! Ганю!». (До речі, завжди в екстремальних ситуаціях я дорослих кликала лише поіменно). Не знаю, чим би все це скінчилось, якби не городня берізка (це такий довгий-предовгий бур’ян, що обвиває на своєму шляху все живе і зелене), за яку я перечепилась і щосили гепнулась на землю. Отак я вперше в своєму житті познайомилась з авіацією. Те «знайомство» мені запам’яталось надовго. Бо навіть зараз, коли бачу в небі «кукурудзяник», то в мене з ним виникають не вельми приємні асоціяції. Ох і сміху тоді було! Хочете вірте, хочете ні, але я добре запам’ятала, як з мене сміялись всі, хто на той момент все це бачив: опецькуваті горобці, (о, ті чомусь найбільше тішились з моєї пригоди), кострубаті сороки, пихаті індики, рябенькі курчата, і навіть сусідський Сірко.
Одне лише сонечко ніжно «гладило» мене своїми промінчиками по голівці і обціловувало мої заплакані очі. Воно мені усміхалось і ніби проказувало: не бійся, не бійся, нічого й ніколи не бійся! А може то був голос ангела-хоронителя?
Наступні події того дня розгортались так. Не встигла я оговтатись від пережитого, як перед на¬шою хвірткою зупинилась величезна-превеличезна карета, запряжена кіньми. (Ну, звідкіля мені було тоді знати, що насправді то була звичайнісінька колгоспна бричка, якою їздив бригадир, а на той час це був єдиний в селі доступний для всіх бажаю¬чих транспортний засіб, так би мовити, сільське «таксі»). Ця чудернацька машинерія трималась на двох великих круглих сонцях (це тепер я знаю, що то були колеса), які приводили її в рух і вона від того їхала! Сонячні колеса були більшими за мене, але я боялась до них навіть доторкнутись, бо мені здавалось, що вони гарячі і об них можна обпектися. Коні-звірі були нетерплячі, вони раз-у-раз форкали, тупцювали на місці, жували жуйку і шкірили свої жовті зуби — це вони так до мене усміхались.
Іноді вони хвицали своїми довгими розкішними хвостами, в такий спосіб відганяючи від себе на¬стирливих і кусючих мух. Для себе я вже знала, що один із цих звірів — це коняка, бо над вухом в нього була прив’язана дуже гарна червона стрічка.
Дорослі між тим метушились, перешіптувались, дивно зиркали одне на одного, ніби боялись самі собі зізнатись у якійсь таємниці. Тим часом батько підхопив мене своїми дужими руками догори і я миттю опинилась у... бричці, яка щойно була для мене недосяжною, як китайська стіна. Там вже сиділа моя мати і ще одна незнайома чужа мені жі¬нка на ім’я Марія, яка через коротку хвилю часу стане мені другою матір’ю - хресною. Інший, також чужий мені дядечко, якого всі звали Михайлом, сів на місце «водія» — і, вйо... ми поїхали. Біля хвіртки залишились стояти баба Ганна і баба Марфа. їм не було місця у нашій сонячній бричці, а так би вони також з нами поїхали. Як я знаю? Так у них про це на лобі «було написано» і я, не вміючи ще читати на ту пору, умудрагелилась «це» прочитати. Втім, це з одного боку, а з іншого — як промовляє українське прислів’я: баба з воза — коням легше. Де б вони нас всіх витримали, навіть на сонячних колесах!
Куди ми їхали, чого ми їхали, — я не знала. Всі тихо сиділи — і ні пари з вуст. Але для мене це була дивовижна і найперша у житті (як я тепер розумію) подорож в інші світи. За селом, обабіч дороги, нас зустріли рівненькі ряди поташських черешень. Незважаючи на свої округлі форми, дерева стояли за командою: струнко! І о диво — я махнула їм руками, а вони у відповідь так само захитали гілками і почали струшувати мені навздогін — в подарунок — своє білосніжне пелюсткове вбрання. Дорога перед нами раз-у-раз вигиналась в шанобі то змійкою, то безмежним перевеслом, то безтурботною річкою. Далеко попереду сміялось у піднебессі сонце, і наша сонячна бричка летіла йому назустріч прямісінько в його сонячні обійми. Але цього наразі не сталось, бо несподіваною перешкодою на дорозі нам став ліс. Він миттєво «проковтнув» сонце, і нас поглинули сутінки. Я від страху притулилась до батька і заплющила очі: з усіх-усюд до мене поповзли химерні і кудлаті потворні істоти. Здавалось ще трохи і... ми знову на сонячній бричці летимо сонячною дорогою назустріч сонцю. Вона й виносить нас до дивовижної хатки з дивовижним дахом, яку всі чомусь тут називають дивним та інакшим словом— церквою. Заходимо всередину, а там пахне чимось таким гарним-прегарним, аж в горлі лоскоче, і я відразу ж починаю позіхати. З усіх боків за мною уважно спостерігають променисті і лагідні очі намальованих на стінах людей, яких я ще ніде не зустрічала і не бачила, принаймні, на нашому кутку. Всі вони — і чоловіки , і жінки — одягнуті в довгу променисту і сонячну одіж. Один з них (виходить з бокових дверей) несподівано з’являється перед нами в такому самому сонячному вбранні і про щось тихенько перемовляється з моїми батьками. Після того батько віддає мене «водієві» брички дядькові Михайлові. Отець Михайло, так само звати священика, запалює свічки, потім відкриває велику-превелику книгу (тоді я ще точно не знала, що то таке), повертається до нас спиною і починає звідти «щось» читати. Оте «щось» звучить монотонно, лагідно жебонить і заколисує мене солодким сном: хтось Невидимий вперто і наполегливо тисне на мої повіки, вони стають важкими-преважкими. Я ще якусь хвилю часу намагаюсь боротись зі сном, але мені це не вдається, це понад мої сили. Очі самі по собі міцно заплющуються і я...знову бачу. Біля мене безліч невеличких білосніжних дітлахів, вони всі в білих льолях і з крильцями за спиною. А крильця ще біліші, аніж самі льолі, — як оті пелюстки з поташських черешень. Я вже знаю, що їх звати ангеликами. Вони обступили мене з усіх боків і гойдають, немов у колисці. Потім непомітно підхоплюють мене під руки і запрошують летіти з ними, але я боюсь, адже крил у мене ще немає. Натомість мої нові знайомі усміхаються і кажуть, що з ними можна й без крил літати. Коли вони усміхаються, то повсюдно чути малиновий дзвін. Від почутої мелодії все довкола заповнюється сріблястими видовженими до безкінечности променями, які проходять крізь стіни і невідомо де зникають.
Ми весело кружляємо у безтурботному танку, оповитому сріблом. Але триває це не довго, ангелики загадково нахиляють свої голівки, складають докупи крильця і... я чую крізь сон, як хтось нетерпляче мене будить. Це батько. Але заснула я на руках в дядька Михайла. Мені в нього стає незатишно і я починаю плакати. Все дуже просто, як тільки я це роблю, батько відразу ж бере мене на руки: там я почуваю себе завжди в безпеці. Останнім часом , зізнаюсь чесно, я дуже зловживаю цим... Батькові нічого не залишається, як взяти мене на руки. Але отець Михайло, який терпляче чекає, поки я нарешті вгамуюсь, каже, щоб на руки мене взяв дядько Михайло, який має бути моїм хрещеним батьком. Як тільки батько хоче знову передати мене в руки хрещеному, я знову заходжуся плачем. І тоді священик в сонячному одязі каже: «Добре, хай вже рідний батько тримає». Так я залишаюся «в рідних тенетах». Але це ще не все, бо доволі часу йде на вмовляння аби «сонечко» (себто я) відкрило ротик. Ну не хочеться мені зовсім відкривати ротик. Взагалі, все це мені починає не подобатися і я щосили стискаю зуби. В цей момент мені чомусь подобається робити все навпаки. Сонячний отець не стає від того строгішим — він подумки молиться. І раптом я чую, як хтось всередині мене каже: «Сонечко, будь чемною, відкрий, будь ласка, ротик». Не знаю чому і як, але мої губи мимоволі самі розтягуються в усмішці і, не питаючи в мене — хочу я того чи ні — самі й відкриваються. Щоправда, триває це «окозамилювання» декілька секунд, але цього достатньо, аби із золотої ложечки, яку тримає в руках отець Михайло, в мій рот потекла кисло-солодка рідина вишневого кольору. Це мене так вражає, що я готова вже знову «вибухнути» черговою порцією плачу... Але, але щось невидиме мене зупиняє. Моє ма¬леньке тільце огортає тепла хвиля спокою і умиротворення. Мені навіть здалося, що очі намальованого образу Великої жінки на стіні, яку звали так са¬мо, як і мою хрещену, Марією, підморгнули і усмі¬хнулися до мене. Церква всередині несподівано спалахнула сонцем, яке заходило вже на другу половину дня і шукало спочинку за Шалашським лісом. Сонячні промені пронизували наскрізь всіх присутніх. Біля сонячного отця Михайла стояли, сповиті сонцем, мої рідні і названі батьки: Микола, Феодосія, Михайло та Марія. А біля них і я, мале¬нька неслухняна дівчинка, котра щойно прийняла хрещення.

З книжки «Срібна пектораль» — Тернопіль.
Видавництво Астон, 2009

Лідія ДЯЧЕНКО
На Трійцю

Голуб’ята-гуленьки
налетіли.
Біля Храму Божого
впали-сіли.
У святу Неділеньку
воркували,
Бога Триєдиного
прославляли!

Валентина ВЗДУЛЬСЬКА
Присипляльний вірш

— Мамо, матінко, матусю,
Спати я сама боюся.
Підкажи, яку б промовку
Проказать нічному вовку?

Аби він не бігав близько,
Не світив в вікно очиськом,
Не полохав сон-дрімоту,
Іншу щоб знайшов роботу!

— Доню, гарно помолися,
Не лякайся, не журися,
Бо тепер в душі на споді
Свічечка Господня!

Примовлянка до дощу

Схожий дощ на сіру мишку,
Капав, капав та й утік.
Дощику, піди ще трішки,
Намочи деревам ніжки,
Буде яблук на весь рік!

Сонна Казка

Ввечері сонцеві хочеться спати. Сонце закочується за густий-прегустий ліс, а тоді, доки ніхто не побачив, ховається у ведмежім барлозі. Ведмідь-волохань спить міцно-міцно й не знає, що поруч притулилось зморене сонечко. А на ранок, коли сонце знову викочується на небозвід, ведмідь прокидається, чухає потилицю й думає: хто ж це грів його уночі?

Олеся МАМЧИЧ

Бродять рай-птиці Раєм,
ми їх пір’їнки збираєм,
тільки де Рай — не знаєм,
тим серденятка краєм.

В кого в руці пір’їнка —
в того в душі раїнка.
Бачим рай-птицю в небі:
крила хрестом у неї.

Степан СЕМЕНЮК
Валявська Конституція 1780 року

Вісімнадцяте століття для Европи виявилося бурхливим: — французька революція, Наполеонівські війни, грабіжницька імперіалістична змова Росії, Прусії і Австрії, наслідком якої став поділ Польщі, Йосифітські реформи та інші доленосні події. Кордони держав змінювались. І серед цих загальнополітичних явищ призабулася одна значима подія, яку годі переоцінити в історії національного відродження на Західніх українських землях. Йдеться про Валявську Конституцію 1780 року, видану перемиськими владиками: Максиміліяном Рилом, Антоном Ангелловичем і Михайлом Левицьким, пізнішим митрополитом Львівським.
Пригадаймо, Перемиська єпархія східного грецького обряду в той час була територіяльно дуже велика — від Самбора по Краків і Оломунець (тепер Чехія). Ще в 1913 році налічувала 688 парафій і понад 100 вікаріятів; священиків — 788 (жонатих - 615!); капелянів-катехитів — 52; церков — 715, філій — 575, каплиць — 44, манастирів — 6. Парафія в Кракові, до якої належав і Оломунець, мала 2500 прихожан, в самому Кракові — 1200. Як бачимо, Перемиська єпархія обіймала всі південно-західні землі, і навіть ще далі.
Валявські Конституції, або Валявські єпархіяльні постанови отримали свою назву від місцевости Валява, що неподалік Перемишля, де була палата (осідок) перемиських владик. Церковне діловодство велось тоді польською. Польська мова була для багатьох єрархів розмовною. Це треба сказати, щоб зрозуміти важливість Валявських Конституцій і ситуацію Церкви в той час.
Нині сповнюється 230 років Конституції, ухваленої на Синоді 26 травня 1780 року. Саме має вікопомне значення. Не маємо наміру обговорювати тут загалом Валявські Конституції. Зупинимось лише коротко на двох тезах Конституції, що започаткували історичну переміну не лише в історії Церкви, але і українства на Південно-західніх рубежах наших земель.
В параграфі 9 було записано: “Наказується деканам спонукати парафіян ставити школи при церквах для балакаря й учителя дітей української мови”.
Справа в тому, що Конституція була писана, як згадувалось, ще польською мовою, як і самі владики були польськомовні, але це не поменшує ніяк її значення, бо нею було започатковано відродження українського народного шкільництва і національне відродження.
В резолюції 10 написано: “Преосв. Архипастир нагадує і наказує священикам, щоб навчали своїх синів насамперед української мови (“ruszczyzny”), а опісля давали їх до шкіл, щоб не пішли „de liberis lumpis(!) in servitutem” і щоб не множилась простота по попівствах, а тих, що не стараються про це, має Вч. Декан спонукати й упімнути, що такі неуки не тільки не будуть допущені до священства, але теж виженуться із духовних дібр”.
Питання будови при церквах шкіл і навчання в них української мови знаходимо і в пізніших постановах перемиських єпископів, але саме Конституція від 26 травня 1780 року започаткувала цей процес, який розвивався тут дуже плідно, випереджуючи не лише Львів. На переломі ХVІІІ-ХІХ ст. в Перемишлі постали “Товариство Священиків”, “Дяко-учительський Інститут”, “за благословенням і повелінням Преосв. Кир М. Левицького” о. Іван Могильницький видав у 1816 р. перший український “Буквар”.
Сподіваймось — хай це слово буде закликом! —, що 230-ліття Валявської Конституції не пройде поза увагою наших істориків і появляться не лише наукові і полемічні публікації, але відбудуться наукові конференції.
Нагадаймо при цій нагоді, що на українських землях під російською окупацією у той час також вже не було українських шкіл. Започаткування відродження українського народного шкільництва на Великій Україні належить пов’язувати з недільними школами Христини Алчевської в другій половині ХІХ ст., коли також побачив світ “Буквар” Т.Шевченка (1861 р.).
Православна Церква була вповні зросійщена, духовенство великою мірою було “виміняне”. На відродження православної Церкви в Україні довелося нам чекати ще понад сто років, хоч на нашому небі на той час вже зійшли Григорій Квітка-Основ’яненко, Іван Котляревський та інші діячі української культури.

Джерела: Єп. Тригорій Лакота: “Три Синоди Перемиські й епархіяльні постанови Валявські в 17 - 19 ст.” / 1939 р., Львів; Podrкczna Encyklopedia Koњcilna, t. 33, Krakуw. 1914 r.

Неоніла ПОГРЕБНЯК, м. Київ
ТАКЕ НЕ МАЄМО ПРАВА ЗАБУТИ

Цю трагічну історію ще в кінці 60-х розповів мені Сергій Миколайович Сатунін, викладач Малинського лісотехнікуму. Він і його дружина Марія Миколаївна, лікар-педіятр, були моїми сусідами, коли я викладала в цьому технікумі. Благородні, щирі, вони належали до покоління інтеліґенції з «дореволюційною закваскою», свідомість якої була сповнена стремління служити людям, творити добро. Те покоління інтеліґентів-романтиків , ідеалістів згодом поволі зникло, немов динозаври.
Мешкали тоді Сатуніни у нелегких житлових умовах на глухому хуторі, у приміщенні для прислуги колишнього маєтку Михайла Миклухо-Маклая. На мальовничій території цього старовинного маєтку був розташований Малинський лісотехнікум. Родом подружжя було з невеликого російського містечка, недалеко від кордону з Україною. Спокійне, розмірне життя цього прикордонного містечка, — за словами Сергія Миколайовича, — пізньої осені 1932 р. сколихнула одна надзвичайна подія. На очах працівників вокзалу і присутніх пасажирів під військовий потяг кинувся доведений до відчаю молодий червоноармієць, герой однієї з військових операцій на Далекому Сході.
Військовий потяг змушений був зупинитися. З вікон почали виглядати матроси. Один з них, високий, у чорній шинелі і безкозирці, старшина, зіскочив з підніжки вагона і запитав у людей, які скупчились на пероні: «Що сталося?» Люди, збуджені і шоковані розвитком подій, перебиваючи одне одного, розповіли йому, з чого все почалося і як закінчилося. Дехто з ненавистю і обуренням вказував на міліціонера, називаючи його душогубом і антихристом, пояснюючи, що він, міліціонер, довів червоноармійця до самогубства. Міліціонер сидів на клунку з зерном, що його він відібрав у загиблого, похмуро поглядаючи на присутніх. Із різноголосих, зхвильованих розповідей присутніх старшина зрозумів, що червоноармійцю, нагородженому орденом «Красной Звезды» після однієї з важких військових сутичок на Далекому Сході, дали десятиденну відпустку на батьківщину. Як на крилах він летів у рідне село на Україну, де мешкала його дружина і троє діток. Третя дитина, син, народився через два місяці після його мобілізації, немовляті мало виповнитися вже 8 місяців. Листів від дружини він не отримував більш ніж півроку, і душа його стискалася в тривожних роздумах. Та ще й доходили слухи, що в Україні якийсь негаразд.
Та коли він добрався до свого села, до свого двору, зайшов у рідну хату, то побачив там таке, що буквально приголомшило його. Якийсь час він мовчки дивився на своїх старшеньких дочок, що лежали на нетопленій печі в холодній хаті і дивились на нього не по-дитячому великими, з хворобливим блиском очима. Дружину, яка притискала до грудей закутане в шмаття немовля, намагаючись зігріти його своїм висохлим, виснаженим тілом. Вона також мовчки, як на стороннього, дивилась на свого чоловіка знетямленим від розпачу і безвиході поглядом. «Чи впізнала вона мене? Чи в своєму вона розумі? Чи живе немовлятко? Що тут діється?» — тривожні думки вмить, як блискавки пронизували його єство…
«Треба рятувати сім’ю, негайно треба діяти, часу обмаль!» Він знав, що треба робити. Поклавши на стіл залишки їжі зі свого солдатського пайка, він попрощався, сказавши, що повернеться через два дні, коли купить зерно. Пішки добрався до залізничної станції, сів на потяг, що йшов до Росії. Знав, що там все нормально: життя — як життя, люди — як люди. Наступного дня він з клунком купленого у прикордонному російському селі зерна мав сісти на свій потяг у зворотному напрямку, на Україну. Несподівано, на вході до вокзалу, дорогу йому перегородив міліціонер і без слів видер у нього з рук дорогоцінний клунок. Червоноармієць кинувся на нього з кулаками, але сили були нерівні. Спочатку він намагався переконати міліціонера, що зерно не крадене, що купив його за власні гроші. На підтвердження показував свої військові документи. Але міліціонер дивився холодними очима і на всі його претензії і гарячкові запитання коротко відповідав: «Ніззя! Не положено. Приказ!». Червоноармієць ніяк не міг второпати, чому «не положено» йому привезти куплений за власні солдатські гроші клунок з зерном, щоб спасти від голодної смерти своїх діточок. Про який безглуздий «приказ» він патякає?! Кілька годин червоноармієць умовляв міліціонера; зі сльозами на очах розповівши про те, що побачив у рідній хаті. Але обличчя того було немов кам’яне, він знов і знов сердито повторював: «Ніззя! Не положено. Приказ!». У відчаї червоноармієць впав на коліна, благаючи пожаліти його дітей, а далі ридаючи почав викрикувати прокляття. Та міліціонер залишився невблаганним.
…Раптово натовп, що оточував матроса-старшину, замовк і розступився. На перон на носилках винесли закривавлене тіло червоноармійця, яке витягли з-під коліс потяга. На грудях його і далі сяяв орден «Красной Звезды», із звисаючої голови на підлогу падали краплі крови. Матрос-старшина, схиливши голову, якусь хвилю мовчки дивився на загиблого. Прозвучав пронизливий паровозний гудок про відправлення військового потяга. Несподівано старшина вихопив з кобури наган, рішуче підійшов до міліціонера, що сидів на клунку з зерном, і вистрілив йому в голову. Запхнув наган в кобуру і вже на ходу скочив на підніжку свого вагона. Через кілька хвилин стук коліс замовк і потяг зник за обрієм.
Цю страшну історію я завжди згадую, коли чую розмови в етері чи по телебаченню про Голодомор 1932-33 рр. в Україні. Зараз знову розводять всілякі лукаві балачки, і в моїй пам’яті знову ожила ця трагедія. Не пригадую, що спонукало тоді Сергія Миколайовича розповісти мені про давню трагічну подію, але тепер я чомусь зрозуміла, що також не маю права мовчати. Я так само у своєму сирітському післявоєнному дитинстві, у 1947 р., відчула, що таке голод. У моїй дитячій уяві було казкою, що може настати час, коли ми зможемо досхочу наїстися глевкого чорного хліба…
Зараз мені, як громадянці незалежної України, теж здається казкою, що мине час — і нашою державою будуть править достойні люди, розумні, рішучі, справедливі. Адже, поки що процвітає пишним цвітом безкарність і безвідповідальність. І змушує знову тривожитись за наше теперішнє і майбутнє, Ці небезпечні тенденції всім суспільством потрібно долати, не гаючись, і не сподіваючись, що хтось це зробить за нас.

Володимир РОЖКО, історик-архівіст,
м. Луцьк
НОВІ ІМЕНА ВОЛИНСЬКИХ СВЯЩЕННОМУЧЕНИКІВ

Немає нічого захованого, що воно не відкриється, ані потаємного, що не виявиться
Євангелія від Матвія, 10:26

Як трактує богословська наука терміни мученики, священномученики, преподобномученики? Мученики (з грецької — свідок) — це ті святі, які своєю смертю засвідчили віру в Ісуса Христа і Його Воскресіння, а священномученики — ті, які належали до дияконського, священичого, єпископського сану, преподобномученики — святі, ченці, які прийняли за Христа мученицьку смерть.
Українські волинські пом’янники-синодики вписали на свої сторінки тисячі, десятки тисяч мучеників, священномучеників, преподобномучеників, але процес виявлення нових імен триває. Нині до волинського пом’янника-синодика дописуємо нові, виявлені нами імена.

Закривавлений Острожець
Отець Іларіон Денисевич (12.07.1895—24.06.1941) народився в с. Новожуків Клеванської волости Рівненського повіту в родині Антона і Анни Денисевичів. Скінчив Клеванське Духовне училище та Катеринославську Духовну семінарію 1918 року.
По закінченні Першої світової війни та національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. майбутній о. Іларіон Денисевич з біженства повертається на рідну Волинь, одружується з донькою священика Оленою Марковською. 1 серпня 1921 р. єпископ Діонисій (Велединський) в Богоявленському манастирі — в Крем’янці рукоположив його в священичий сан, і Волинська Духовна Консисторія направила молодого високоінтеліґентного священика на його першу парафію в с. Ізів Володимирського повіту. На цій парафії о. Іларіон служив до 30 квітня 1923 року, а тоді був переведений в с. Хотешів.
Село Хотешів,над притокою Бугу річкою Студянкою за 12 км від м. Володимира, належало до давніх поселень Володимирщини. Віра Христова має тут глибоке коріння, яке сягає ще княжих часів. В селі було дві давні дерев’яні церкви, а жителі його одні з перших на Володимирщині впровадили українізацію богослужінь.
В документах польської поліції знаходимо таку характеристику на о. Іларіона: «Високоінтеліґентний, лагідний характером, має велику повагу до себе з боку парафіян, зразковий сім’янин, не сріблолюбець, має велику бібліотеку, багато читає, гарно і глибокозмістовно проповідує».
В Хотешеві отець Іларіон разом з паніматкою Оленою бере активну участь в роботі місцевої філії «Просвіти» — аж до закриття її поляками. Документи Держархіву Волинської области свідчать і про його членство в Товаристві ім. митрополита Петра Могили, заснованому українськими священиками і мирянами в м. Луцьку 19 листопада 1931 року для захисту українського православ’я.
1 вересня 1935 р. о. Іларіона переведено в м. Острожець. Що собою являло на той час містечко Острожець, засноване ще в XIV ст., яке 1528 року вже мало Маґдебурзьке право, надане королем Речі Посполитої Сигизмундом, знаходимо в обширній статті професора Юрія Шумовського «Містечко Острожець в давнину». (Літопис Волині. — Вінніпеґ, 1972). Описуючи багате історичне минуле Острожця, автор користується не лише документальними, історичними, а й археологічними джерелами.
Гадаю, заслуговує на увагу і знайдена мною тут біля одного з курганів мідна візантійська першохристиянська монета, на якій з одного боку зображений Ісус Христос зі скіпетром, що сидить на троні , а з другого — напис: «Іісус Василеус Іудеї». Монета яйцевидної форми, оброблена викарбуванням.
В 30-х роках богослужіння в храмах Преображення Господнього і Св. Миколая в Острожці відбувалися українською мовою, а о. Іларіон ще більше увиразнив у них національну традицію.
Як благочинний другого благочиння Дубенського повіту, він бере активну участь в національно-релігійному й громадському житті містечка, в роботі «Просвітянської хати», яка на зміну «Просвіті», забороненій польською окупаційною владою, стала хоч і обмеженим, але притягальним, живим вогнищем культури.
Парафія Преображення Господнього славилася своїм церковним і просвітянським хором. 1939 року керівником церковного і громадського хору був псаломщик Сергій Козицький, прихильник ОУН, глибоко свідомий, освічений, свого часу сенатор до польського сейму. Сина його о. Володимира Козицького, настоятеля парафії в с. Сураж Крем’янецького повіту, переслідуваного за українську національну ідею в церкві польською поліцією, червоні «визволителі» 1940 р. вивезли на заслання в Сибір, з якого він не повернувся.
Напередодні нападу Німеччини районні відділи НКВД були переповнені заарештованими українськими патріотами, яких енкаведисти замордували в перші дні війни.
В Острожецькому відділенні НКВД, яким керував Холостой, опинились жінки з малими дітьми, старші, молодь і серед них о. Іларіон Денисевич, мирянин Іван Репетуха (1896-1941), іконописець Олександер Жомер (1906-1941), молодший брат паніматки Олени студент Сергій Марковський.
24 червня паніматка Олена послала свого сина гімназиста Євгена Денисевича (1924-1941) занести передачу батькові. Енкаведист Холостой не відпустив 17-річного юнака додому, садистськи катував його разом з батьком і іншими в’язнями.
Льох, в якому перебували ув’язнені, — розповідав авторові о. Вадим Котуха, — був заповнений трупами молодих жінок з дітьми, старших, юних. Серед них і о. Іларіон та його син Євген плавали в калюжах крови.
Отця Іларіона, його сина і кількох замучених вірних поховали за вівтарем храму Преображення Господнього, який спалили більшовики в час свого другого приходу на Волинь 1944 року. І могилу помордованих поривалися знести. На місці храму розпочали вони «нове будівництво» палацу культури, який однак розвалився. Але тлінні останки замучених вірні перенесли на місцеве кладовище. Вже в незалежній Україні поставили пам’ятник на братській могилі.
Донька священика о. Костянтина Вагатовича, загиблого в Тайшетських концлагерях після війни, тодішнього настоятеля церкви в сусідньому с. Воротнів Луцького повіту, Анна Вагатович-Вержбицька згадувала: «Мій тато був на похороні закатованих, участь в якому взяли десятки священиків і тисячі мирян. Це я чітко закарбувала в своїй дитячій пам’яті, і зберігаю по цей день. Молодший син о. Іларіона Володимир виїхав на Захід і живе в Сіднеї в Австралії».

Червона Вандея в Козлиничах

Ім’я о. Андрія Федоренка (1902-1943), колишнього настоятеля храму в с. Козлиничі Ковельського повіту, добре відоме старшому поколінню і дотепер в селі, де отець мав свою першу парафію, по священичій хіротонії митрополитом Полікарпом (Сікорським), першоієрархом УАПЦ, її другого відродження 1941-1944 років.
Отець Андрій належав до знаної на Волині свідомої української родини Федоренків. Його брати Володимир і Григорій, вчителі за фахом, вояки УНР, опинилися на еміґрації на Волині. Володимир Федоренко став викладачем української гімназії ім. Лесі Українки в Луцьку, Григорій — учителем в с. Губин Луцького повіту в 20-30-х рр., членом товариства ім. Петра Могили.
Андрій Кирилович Федоренко народився в с. Наливайківка Київської губернії. Разом з братами Володимиром і Федором був учасником українських національно-визвольних змагань 1917-1921 рр.. Брати взяли активну участь в повстанні українців проти більшовиків у 1920 році в Таращанському повіті. Інтерновані поляками. Після звільнення з табору інтернованих в Польщі Андрій 1922 р. приїхав на Волинь, де вчителював у с. Чаруків Луцького повіту.
Одночасно виконував службу псаломщика в церкві Св. Михайла, 1771 р., в с. Несвіч.
Пережив у 1939-40 рр., з приходом московських «визволителів», завдяки національно-свідомим волинянам, — червоний терор НКВД. З вступом німців у червні 1941 р. утворилася Адміністратура УАПЦ в Луцьку, котру очолив тодішній архиєпископ Луцький і Ковельський Полікарп, пізніший митрополит, який 1942 року організував пастирські курси для готування кандидатів у священство.
Наприкінці 1942 року, після священичої хіротонії, митрополит Полікарп направляє Андрія Федоренка настоятелем храму Воздвиження Чесного Хреста Господнього, 1888 р., в с. Козлиничі Ковельського повіту.
Високоосвіченого священика, свідомого українського патріота радо зустріли в селі і впродовж всього перебування тут о. Андрія до глибокої осені 1943 року богослужіння в храмі правилися рідною мовою, а в церкві жила українська національна ідея.
Московсько-більшовицькі партизани стежили за о. Андрієм, знали про його участь у визвольних змаганнях 1917-1921 років.
Однієї холодної осінньої ночі червоні народовбивці вдерлися в парафіяльну хату, в якій жив о. Андрій Федоренко з паніматкою Юлією. Кати різали хрести і тризуби на тілі о. Андрія, кололи багнетами.
Паніматка Юлію, — згадувала Анастасія Петрівна Вербицька, родом із села Несвіч, — врятували тоді місцеві селяни. Вони перевдягнули її в селянську свиту, дали кошик в руки і перевели через ліси-дороги, що вели до Луцька і с. Несвіч. По війні її багато разів викликали на допити до НКВД, погрожували, залякували. Померла вона в м. Луцьку на початку 90-х років.

Постріли в храмі у Хотешеві

Ім’я ще одного священномученика о. Олександра Білецького (01.04.1900—25.04.1943) дотепер було майже не відоме. Лише вчитель Хотешівської середньої школи Василь Шуйчик у своєму науковому дослідженні «Короткий нарис історії села Хотешів» кількома реченнями згадує о. Олександра Білецького: «На другий день Пасхи, 25 квітня 1943 року, під час церковної служби, комуніст Василь Наумік на коні в’їхав у церкву і двома пострілами вбив місцевого священика, організатора боївок УПА в селі, о. Олександра Білецького».
Отець Олександер Олександрович Білецький народився в м. Житомирі у відомій священичій родині, яка своє родове коріння виводить з XVIII ст. Навчався в Житомирському Духовному училищі, закінчив Волинську Духовну семінарію в Крем’янці.
За документами Держархіву Волинської области від 15 квітня 1932 р. о. Олександер був настоятелем церкви Різдва Пресвятої Богородиці в с. Тинне Сарненського повіту.
Отець Олександер належав до великих священиків-патріотів, його служби Божі проводилися рідною мовою, а парафіяльний хор, яким керував дяк В’ячеслав Малевич, був один з кращих церковних хорів у повіті.
Активними учасниками товариства ім. Петра Могили в Луцьку стали не лише священик, а й цілий ряд парафіян з с. Тинного.
29 травня 1935 року Владика Олександер Іноземцев, архиєпископ Поліський і Пинський, направляє листа Волинському воєводі Генріку Юзефському, в якому йдеться про переміщення священика Олександра Білецького за межі Волинського воєводства, на чому наполягала польська окупаційна влада. Так о. Олександер опинився на парафії Святого Михаїла, 1790 р., в с. Хотешів Камінь-Каширського повіту Поліського воєводства.
В Хотешеві отець Олександер так само віддається не лише церковній праці, а й громадській, культурно-освітній, вносить в життя сільської громади національну ідею. І саме та національна ідея породила визвольний рух в селі, який благословив священик. В 1942-1943 рр. тут діяли вже боївки ОУН-УПА, які воювали з усіма окупантами нашої землі: німцями, червоними москалями, поляками.
Ворог завжди винищує найкращих. Отця Олександра Білецького було вбито в храмі, блюзнірськи, під час служби Божої, на Великдень.
Парафіяни при великому здвизі вірних Хотешева і довколишніх сіл поховали свого священика на сільському кладовищі. Його могила зі скромним пам’ятником залишається символом мучеництва, яке поклала на вівтар віри, добра і волі наша Українська Церква.

Олена АПАНОВИЧ
КОЗАЦЬКА ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ДЛЯ ЮНАЦТВА

Книга статтей про історичне буття українського козацтва / Олена Апанович; упорядкування, текстологічна підготовка Ольги Яремійчук; науковий редактор, автор післямови Юрій Мицик. – К.: Веселка, 2009.

Олена Михайлівна Апанович (1919–2000) – видатний історик, архівіст, письменниця, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка та наукової нагороди Фундації Антоновичів (США), яка все своє подвижницьке життя присвятила дослідженню і популяризації козацтва, є автором власних наукових концепцій. В особі Олени Апанович щасливо поєдналися джерелознавець, науковець з енциклопедичними знаннями – і пристрасний публіцист, письменниця, яка досконало володіла художнім словом.
Автор знаменитої книжки «Збройні сили України першої половини ХVIII ст.» 12 вересня 1972 року була звільнена з Інституту історії АН УРСР за дисидентство в науці, 15 років вона фактично не публікувалась, її ім’я не згадувалося в історіографії.
«Козацька енциклопедія для юнацтва» адресована найширшим читацьким колам, насамперед допитливому юнацтву – школярам та студентам. Хоч статті в книжці розміщені за алфавітом, вона не є класичною академічною енциклопедією, оскільки не обтяжена довідковим апаратом. Залучення широкого спектру наукових джерел, всебічність охоплення історичної інформації, комплексність аналізи, предметна класифікація явищ у цій праці поєднані з популярністю, художністю, докладністю викладу, що значно полегшує сприйняття, розуміння та засвоєння найскладнішого історичного матеріялу.
У книжці вміщено близько тисячі ілюстрацій – світлини козацьких раритетів, автографів історичних документів, мапи, схеми битв, портрети козацьких ватажків, репродукції картин видатних майстрів пензля, народних малярів і сучасних художників, присвячені козацтву.
«Останній в Україні козак, та й той – жінка», – такий сумний жарт ходив серед інтелігенції в глухі застійні роки про Олену Апанович. А ще її по праву називають першою жінкою, котра проникла на Запорожжя. І залишилася там... на все своє життя. Чесна, самовіддана дослідниця, мужня, цілісна й послідовна людина, здавна одержима ідеєю незалежности України, одне слово, справжня козачка...» (Л. Тарнашинська).

«Я з молодих років інтуїтивно писала в ритмі. Пізніше я зустріла наукове підтвердження цьому. Коли переклали з латині «Риторику» Феофана Прокоповича, ректора Київо-Могилянської Академії (поч. XVIII ст.), то там я вичитала в розділі про листи чітко висловлену думку: наукова проза повинна мати ритм. А ще пізніше дізналася, що ритм – це один із проявів гармонії. А гармонія – це головний закон Космосу.
Я повинна сказати, що в радянські часи, коли в «Науковій думці» виходила моя перша монографія «Запорозька Січ у боротьбі проти турецько-татарської аґресії: 50–70 рр. XVII століття» (АН УРСР. Ін-т історії. – К.: Вид-во АН УРСР, 1961. – 299), редактор – ну, які тоді були редактори? Їм головне було, щоб не чіплялася цензура. І вони все підганяли під стандарт. Навіть стиль міняли. Коли я йому казала: «От ви викинули слово – і вже порушили ритм», то він сміявся з мене. Мені пощастило, коли я писала «Збройні сили України». Тоді моїм редактором був Борис Мозолевський. Він тоді працював у редакції, він був закоханий в археологію, влітку він брав участь у експедиціях. Він був поет, подарував мені свої книжки. А він же і мислив, і відчував ритм. …Завдяки йому була збережена гармонія. Це так впливало на читача».
З виступу Олени АПАНОВИЧ 16 вересня 1999 року в Будинку літератора в Київі на її ювілейному вечорі з нагоди 80-річчя

Василь ШЛЯХТИЧ, Польща
БУДЬМО РАЗОМ!

500 років церкві Вознесіння Господнього в Улючі

Стара дерев’яна церква в Улючі над Сяном відзначила свій величний ювілей — 500 років від часу її побудови на горі Дубник у 1510-1517 рр.. Вона нині — найстарша з дерев’яних церков в територіяльних межах сучасної Польщі. Її побудовано з модринового дерева, за тогочасною традицією.
8 травня ц.р. в місті Сяноці в етнографічному музеї-заповіднику стараннями Православної Церкви, а особливо Владики Адама, Архиєпископа Перемиського і Новосанчівського, відбулася наукова конференція.
Конференція проходила в залі ікон, де перебуває дивній іконостас з церкви Вознесіння Господнього з Улюча. Головною темою конференції була історія західних меж Київської Руси і східного християнства, яке розповсюдив святий Володимир Великий. Можна було почути, що Сянок ще понад сто років після Берестейської Унії залишався осередком Православної Віри. Тут в Історичному музеї є молитовник, на якому поклав свій підпис митрополит київський Петро Могила, даруючи його колись церкві в Улючі.
Увечері, в церкві, котру нещодавно привезено до музею з Лемківщини з села Ропки, лунав спів хорів зі Львова і з Сянока. На закінчення відбулася презентація моєї збірки віршів «Мій Улюч».
В неділю 9 травня в церкві на горі Дубник правилась архиєрейська Божественна Літургія, яку очолювали Кир Адам – архиєпископ Перемисько-Новосанчівський, Кир Августин – архиєпископ Львівський і Галицький та єпископ Горлицький – Паїсій, а також більше десяти православних священиків з Польщі та України.
Після Служби Божої і процесії довкола храму всі зупинилися при могилі останнього пароха святині отця Ореста Солтикевича і помолилися.
За тиждень після цих урочистих подій 500-річчя церкви в Улючі на горі Дубник відзначили греко-католики з митрополитом Перемисько-Варшавським Високопреосвященнійшим Владикою Кир Іваном Мартиняком за участю близько двадцяти священиків з Польщі і України. Співали хори з Перемишля та зі Львова.
Гарні співи, щира молитва, багато прочан з Польщі і з України, серед яких чимало колишніх улючан або їх нащадків. Син колишнього улючанина Михайло Галата приїхав в Криму і привіз ювілейну поштову марку України, на якій зображена церква в Улючі та дата 1510 – 2010 рік.
Улючани рік-у-рік приїжджають на храмове свято Вознесіння Господнього, щоб пригадати собі, своїм дітям і внукам 1946-й, коли тодішнє польське військо увійшло в село і спалило наш рідний Улюч.
Нині на горі Дубник біля церкви молилися за живих і померлих та помордованих не лиш греко-католики. Разом з нами молилися наші брати православні і чимало римо-католиків.
Та все ж таки молилися не спільно, не в один час. Мені заболіло, а думаю, що не тільки мені, що в час Святої Архиєрейської Служби Божої при вході з Чесними Дарами, не залунало – “…і всіх вас православних Християн...”
Коли б ми були разом — не тільки всі НАШІ миряни, а й НАШІ ВЛАДИКИ і СВЯЩЕНИКИ, які б разом захотіли при Святому Престолі служити Архиєрейську Службу Божу, радість велика була б не тільки в Улючі, не тільки на землі, а також і на Небі.

СМИРЕННИЙ ПАСТИР

6 травня 2010 року після у день пам’яті вмч. Юрія Побідоносця на 51-му році життя відійшов до Господа священик Св.-Покровської Подільської церкви м. Київа прот. Тарасій Васильович Романюк.
Серед спів- служивців на ниві Христовій, парафіян, духовних чад о.Тарасій залишиться щирим молитвеником, сумлінним працівником на ниві Христовій, обов’язковою, сумлінною, глибоко інтеліґентною, надзвичайно відповідальною, акуратною людиною, патріотом народу України і захисником автокефалії Православної Церкви в Україні.
Отець Тарасій залишив слід в українській літературі, написавши книги: «Патріярх Володимир або спогади про батька», «Канадські оповідання», Його поезії незабаром вийдуть у видавництві «Смолоскип» у серії «Поезія дітей репресованих».
Знаменно, що провести в останню путь о.Тарасія прийшли представники всього Православ’я в Україні – УАПЦ, УПЦ КП, УПЦ МП.
Св.-Покровська Подільська громада м. Київа, Парафіяльна рада висловлюють щире співчуття дружині, сину, рідним і близьким, усім парафіянам і просить усіх молитися за упокій душі о.Тарасія.
Вічна йому пам’ять.

За дорученням громади прот. Володимир ЧЕРПАК

Генрі ЛОНГФЕЛЛО
Псалом життю

Не співай на одній ноті
«Що життя — лиш сон і тлін».
Мертвий дух — лише в дрімоті.
Видамість. А суть не в тім.

Бо життя — то річ поважна.
Гріб — не ціль. І не спіши…
«Прах єси і в прах повернеш» —
Не стосується душі.

Не утіхи, не страждання
Наша ціль і наш кінець —
Тільки чин і поривання
До незвіданих границь.

Час злетить, мистецтво — вічне.
Хай же серце в боротьбі
Рівно, глухо б’є урочний
Похоронний марш — собі.

Світ — широке поле битви
І походи, а не мир.
То ж не скній тяглом забитим —
Будь героєм, рвись у вир.

І не мар ясним майбутнім!
Хай минуле — зійде в гріб!
Хай в сучаснім, трудом буднів —
Мужність в серці, Бог — вгорі.

Всі великі пробудили
Віру в нашу вищу суть,
Щоб ми йшли і проторили
Власний слід в пісках часу.

Слід, який колись у горі
Після битви, болю й втрат,
Як стеблину в темнім морі,
Схопить ваш нещасний брат.

Нумо ж серцем безоглядним
На шлях чину і шукань.
Наполегливо і владно
Вчись! для праці. І чекань.

Переклав з англійської Євген СВЕРСТЮК

НАГАДУЄМО:
«Нашу віру» кожен може передплатити з наступного місяця. Передплатіть «Нашу віру» для себе, друзів, знайомих, для школи і бібліотеки. Передплата «Нашої віри» на наступний рік 12 грн. в кожному поштовому відділенні.
Наш індекс в каталозі 61671 на 2-ге півріччя 2010 р. на стор. 48

До архіву газети

На першу сторінку